У першу ніч війни ми чули вибухи, але вони були десь далеко, не сильно страшно було. Ми думали, що наші хлопці зайдуть і виженуть російських нападників, а не вийшло. 

Ми жили в сільській місцевості. Вода в нас була своя, ліки ми купували завчасно на випадок, якщо діти раптом захворіють. Чекали, щоб рідні скинули кошти, щоб піти в магазин і купити щось. Потім магазин пограбували і він закрився. 

Найтяжче було знайти людину, щоб виїхати. Ми дуже довго шукали і насилу знайшли. Дякувати Богу, виїхали. 

Дорогою страшно було бачити розбиті машини, поки доїхали до наших. На російських блокпостах було страшно, тому що там були машини розбиті і снаряди. 

Всі рідні вихали, ми спілкуємось з усіма. Зараз ще ближче спілкуємось і дружніші стали. Дзвонимо кожного дня і запитуємо, як справи, бо живемо в різних квартирах. Зараз все добре. Хвилює, що не знаєш, чого очікувати. Неможливо усвідомити, що буде і як діяти. 

Коли виїхали в Запоріжжя, ми були розгублені. Одні волонтери нам пропонували залишитись, інші казали, що можуть посадити на потяг за кордон чи на захід України. Найважче було знайти житло хоча б на деякий час, щоб зрозуміти, що робити далі.

Ми плануємо залишитись тут. Я сподіваюсь, що все буде добре і більше не потрібно буде збирати речі і кудись тікати з дітками на руках. Не хочеться нікуди їхати, щось починати і дітей травмувати поїздками. Буде видно, що буде, але сподіваємось на краще. Наразі в мене троє діток, недавно народила третього. Я з дитиною в декреті. Можливості немає зараз вийти на роботу. 

Сподіваюсь, що війна закінчиться дуже скоро - можливо, до кінця цього року. Тоді ми повернемось додому до своїх будинків, якщо вони вціліли. Дай Бог, щоб вони стояли, щоб було куди повертатись.