Афолабі Маріам Айока, 16 років, Загальноосвітня школа I-III ступенів №16, м. Краматорськ
Есе "Історія про день, коли війна почалася особисто для мене"
Насправді я не одразу зрозуміла,що почалася війна. Це було літо дві тисячі чотирнадцятого року. Тоді я тільки-но закінчила третій клас і думала про те, як проведу весело літні канікули зі своїми рідними та друзями.
Були теплі й сонячні дні, і здавалося, що ніщо не може порушити цей спокій. У ті часи часто можна було почути з розмов дорослих: «Знов стріляють», «Скоро й до нас дійдуть», «Чули, що вони вже скоро тут будуть»… Тоді я ще не розуміла, хто стріляє, хто скоро такий страшний прийде. Так, я бачила військову техніку та іноді чула постріли, але не звертала на це ніякої уваги.
Мені здавалося, що війна в наш час, у нашій країні – це щось неможливе. Тим більше, що змалечку моє місто здавалось надзвичайно великим та потужним. Таким, у якому тобі нічого не може загрожувати, у якому можна жити безпечно.
Я пам’ятаю Донецьк великим індустріальним містом. У ньому панувало життя. Часто ми з татом гуляли в парках у центрі міста, по бульварах. На дитячих майданчиках я часто знайомилася та грала з іншими дітьми.
У Донецьку був наш дім, який батьки завжди намагалися зробити кращим. На подвір’ї було багато квітів, дерев, кущів, посаджених мамою й татом. У центрі двору ріс великий горіх, тінь від кого лягала на весь двір перед будинком.
Навесні ми висаджували на городі різні овочі, а потім збирали врожай. Майже щотижня до нас приходили в гості наші родичі. Утім, як виявилось, щастя було недовгим.
Коли ми почули перші постріли, то одразу не повірили в це. Дорослі тоді казали, що місто захопили, і почалися бої за аеропорт. Складно це було уявити.
Автоматні черги лунали збоку аеропорту мало не щодня, а в передачах по телебаченню показували страшні картинки з розстріляними будинками, розбитими дорогами. Щодня називали кількість загиблих воїнів.
Знову ж таки здавалося, що все це відбувається не в Україні, а в якійсь іншій країні. Просто не хотілося в це вірити. Велике місто, у кому вирувало життя, яке було квітуче й щасливе, стало сірим і страшним.
Тато, щоб урятувати життя, вивіз нас до родичів. Через кілька днів тітка зі мною та троюрідною сестрою виїхали з міста. Ми їхали в Прикарпаття. Нам тоді сказали: «Їдемо до родичів у село, відпочинемо там улітку».
Для мене спочатку це була загадкова пригода, на яку з нетерпінням чекала. Тоді я не знала, що додому не повернусь. Дорослі теж сподівалися на швидке повернення. Якби ж вони тоді знали те, що знають зараз.
Для мене війна почалась тоді, коли зрозуміла, що у найближчі декілька років ми не повернемось додому, що більше я не побачу друзів, свою родину в повному складі.
Це були скрутні часи. У дев’ ять років навчилася багатьом речам, зрозуміла, яким насправді є життя. Зрозуміла, що не все так легко, як здавалося, що потрібно докласти багато зусиль, щоб досягти душевного спокою та благополуччя.
Було дуже складно, та я багато чого навчилася. Знаю, як збирати сіно, як саджати овоч і їх збирати, як не заблукати в лісі. Усьому цьому і ще багатьом речам я навчилась у селі на Прикарпатті.
Зараз моя родина живе у місті Краматорську, яке стало мені рідним. Тут моя улюблена школа, друзі, однокласники. Тут я знов стала усміхатися й радіти життю.
Утім, коли вночі заплющую очі, я бачу своє рідне місто, за яким дуже сумую. Хочеться повернутися до свого ліжка, іграшок,подвір’я. Саме відчуття неможливості повернутися болить у душі незагойною раною.
Тяжко було моїй родині, знайомим, друзям, усім тим, хто проживав на території військових дій, і хто звідти поїхав, рятуючи своє життя. І навіть зараз, коли пройшло майже вісім років, багато хто не зміг налагодити своє життя так, яким воно було ще до війни. Багато болю, горя і сліз принесла людям війна.
Шкода, що насправді цінувати починаєш тоді, коли щось втрачаєш. Для мене мир - це безпека й можливість бути собою, нічого не боятися, жити в рідному місті разом з рідними й друзями.
%20(2).png "«Кадирівці закинули фосфорную бомбу, і все почало горіти»")
