В Нікополі багато руйнувань, але влада одразу допомагає людям відновлювати житло.

Мені буде 55 років у квітні. Я з Полтавської області, в Нікополь вийшла заміж. Працюю на Нікопольському заводі феросплавів. Маю двох дорослих дітей і четверо онуків. Донька живе у Запоріжжі, син живе за кордоном. До війни у нас все було добре.

Про те, що почалась війна, я дізналась на роботі. В багатьох співробітників діти жили в Києві і не могли виїхати, коли росіяни почали обстрілювати столицю. В моїх колег була паніка - вони боялись за життя дітей.

12 липня у Нікополі почалися масовані обстріли, великі руйнування житлових будинків та підприємств. Світло вимикали, Інтернету не було. Зараз трохи спокійніше, але росіяни нас все одно обстрілюють. Є загиблі і поранені.

Міський голова намагається все зробити, щоб нас захистити.

Місцева влада одразу реагує на руйнування: фінансову допомогу видають в залежності від того, що трапилось. Я їм вдячна.

Сусіди звертались - допомога прийшла вже через три дні. Коли я приходила з питаннями, мені одразу сказали, куди треба зателефонувати. Немає такого, щоб ми тижнями на відповідь чекали.

Багато хто виїхав з Нікополя після того, як тут почались масовані обстріли. Я залишилась, бо їхати нікуди. Та й робота тут – куди я поїду? Багато залишилось людей похилого віку, які не можуть виїхати і не можуть самостійно у бомбосховища ходити. Я своїм сусідам допомагаю.

Шокує, що окупанти стріляють саме вночі. Ми не знаємо, куди прилетить наступного разу. В мій будинок також поцілили – вікна в квартирі повилітали. Донька у Запоріжжі - їх теж обстрілюють, і я не можу нічим зарадити. Це дуже страшно.

Ми на заводі продовжуємо працювати. Якщо є загроза, йдемо у сховище. Вчора були артобстріли - аж земля здригалась. Окупанти Миронівку розбивають – вже  живого місця не має. На нашому підприємстві також є руйнування. Таке відчуття, що Кінг Конг пробіг. Потихеньку відновлюють, а що робити? Нам продовжувати жити тут.