Я працювала директоркою аптеки в Маріуполі. В перший день війни ми намагалися забезпечити медикаментами лікарні та людей. Ми жили під обстрілами майже місяць. Ми пережили нелюдські умови існування. Не було світла, зв’язку, води й газу. Важко було все, у нас майже не було їжі. У дворі у нас був колодязь, ми її якось вживали. Вона була непитна. Ми жили біля порту і сподівались, що його бомбити не будуть. Але так не сталося. 

У нашому домі жило дев’ятнадцять осіб. Коли їжа почала закінчуватись, мій чоловік з родичем пішли шукати харчі. Вони зникли і не повернулись до сьогодні.

Все навкруги палало, вибухало. Ми чекали на них п’ять днів, потім вирішили виходити з міста пішки. Навкруги були обгорілі будинки та машини. 

Ми дійшли до першого блокпосту росіян, вони нас перевірили та запропонували сісти в автобус МНС. Ми боялись, що нас вивезуть до росії. Але ми все ж таки сіли. Нас привезли до Мангуша. Нас висадили біля якогось дитячого садочка. Ми пішли до автостанції. Там нам допомогли знайомі і ми знайшли машину, щоб виїхати до Бердянська. Там ми жили у готелі чотири дні. Потім ми деякий час жили в Мангуші. Звідти ми вже виїхали до Запоріжжя. Нас там ніхто не зустрічав. Біля Епіцентру ми чекали дві години, коли нас заберуть. Я з родиною приїхала до Миргорода. Я тут працюю, але вірю в деокупацію Маріуполя.