Після двох місяців окупації багатодітна сім’я виїжджала на вільну територію України поетапно з різними людьми, бо волонтери в таку небезпечну зону вже не їздили

Окупація мене вдома застала. Ми не очікували такого. Середня і менша доньки з міста приїхали в село до мене, зі мною проживали, тому що чоловік в однієї помер, я їй допомагала дітей піднімати. У неї четверо дітей. Війна нас там застала. 

Перший снаряд з танку до нас у двір попав. Без вікон були, ще й - ні світла, ні газу. А без світла ми не могли воду дістати. Добре, що по сусідству був колодязь, носили воду. Продукти в селі були. В селі так, як в місті: щось закінчилося – пішов в магазин і купуєш. А росіяни магазини розбомбили в перший день, двері вирвали і витягнули всі продукти. Нас не випускали. Що було - те й було. 

Одну гуманітарку, що їхала до нас, рашисти розбили біля лісосмуги. Хто міг, приходили туди і брали, ділилися з усіма, хто в селі був. Староста по можливості нам привозила, але його недостатньо було. 

Дітям потрібен був цукор, глюкоза, тож ми старалися як могли, дітям віддавали. Газу не було, ми готували на пічці, на дровах. Дітей кормили три рази, а дорослі їли по разу. Тільки люди виїжджали із будинків, як окупанти звідти все вигрібали. 

Ми змогли протриматися 52 дні. Потім дізналися, що машини випускають. З мого двору нас було сім чоловік, моїй мамі 86 років було на той момент. Нашу машину розбили, вона вже не заводилась, ми не могли виїхати  і просилися до людей. Нас розміщали в кожну машину скільки хто зможе, тому що четверо маленьких дітей, і ми, дорослі. Так вибиралися. 

Ми звідти як вибрались, у нас відчуття було, що ми в інший край попали. Бачили тут машини і все на світі, а там боялися з двору виходити. Якщо нам треба кудись сходити, потрібно було пов'язку на руку вішати. 

Старша дочка, як з нами приїхала з села, недовго побула, бо в неї маленька дитина тільки в січні родилася. Ми постійно в погребі були, а там волога і сирість, вона побоялася, що будуть ускладнення. Виїхати ми не могли. Василівка була окупована. Вона ризикнула з чоловіком і дитиною прорватися під обстрілами. Цілий місяць тримала для нас приватний дім, хазяївам платила, чекала, що ми приїдемо. Ми не ризикнули всі в одну машину сісти, бо десятеро людей в одну машину ніяк не влізе. Дочка моя пропонувала йти пішки. Я не пустила їх, бо ми чули, що поля і дороги мінують. Самій меншій було півтора роки - не дай Бог, дитина в сторону відійде, ми не встигнемо і моргнути, як підірветься на міні. 

У дочки була істерика. Вона дзвонила всім волонтерам, а вони казали, що не можуть нас забрати з цієї території. 

Якось наші люди домовилися в обмін на щось, я не знаю, що сім машин випустять. Тільки так, щоб о сьомій ранку нас не було в селі. Ми всю ніч з дочкою не спали. Домовилися з людьми, що вони всунуть нас в машини, і о четвертій ранку виїдемо. Ще до бабусі нашої потрібно було два кілометри добратися в центр села. Прийшлося у сусідів брати тачку, і цією тачкою її везти. 

Брали з собою тільки документи і ліки мої та бабусині. Ми думали, на місяць-два - та й повернемося. Альбоми з фотографіями не брали. Я плачу, бо там і моє все життя, і всі фото залишилися. Я думала: вийду на пенсію - онуки будуть приїжджати, в мене все є. А мене оставили ні з чим. Тепер ще виплати двох тисяч скасовують. За що? На роботу я не можу піти зараз: онуки в домі, їх потрібно контролювати. Дочка пішла на роботу, а дітей не кинеш - страшно. Тепер від нашого села нічого там не залишилось. Це дуже прикро. Від чого «освободили» нас?