Фоменко Марія, 11 клас, Петропавлівський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання — Білошапка Лариса Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна багатьох змусила виїхати за кордон, і я не стала винятком. Ми поїхали не одразу, а приблизно на четверому місяці після початку. Все сталося дуже спонтанно: пам’ятаю, як тато просто сказав нам збирати речі, а через годинну приїхала машина, щоб відвезти нас на автостанцію. Спочатку ми з мамою і маленькою сестричкою вирушили потягом до Львова.

Під час подорожі повз нас пролетіли дві ракети, тоді потяг різко загальмував, і всі люди падали зі своїх місць. Згодом ми дізналися, що маршрут змінили, бо ракети влучили в колії, якими ми мали їхати. 

Потім знайшли автобус, що прямував до Польщі, на той час це був найкращий варіант. Уночі ми прибули до центру допомоги біженцям, де пробули близько двох тижнів. Було дуже страшно, адже ми не знали, що робити далі, і не розуміли мови. З нами тоді ще була бабуся, і її подруга, дізнавшись про нашу ситуацію, запропонувала приїхати до неї в Німеччину. Це була чудова можливість, але ми зіткнулися з проблемою – не мали закордонного паспорта. Тож бабуся поїхала сама. Ми залишилися на вокзалі розгублені і тоді до нас підійшли волонтери та запропонували участь у програмі для переселення до Іспанії. Дорога була дуже важкою: ми їхали чотири дні і всі захворіли на ротавірус. Якщо чесно, нам дуже пощастило, бо в Іспанії ми мали окремий будинок, а місцеві мешканці допомагали нам з одягом, їжею та надавали нам моральну підтримку. Проте ми пробули там досить довго, тому повинні були вивчати мову, а мама шукала роботу. Ми дуже сумували за Україною і хотіли додому. Щовечора ми говорили з татом і переживали за нього.

Це був важкий період і для моєї молодшої сестри, їй було лише три роки, і вона не розуміла, чому ми поїхали. Вона навіть відмовлялася спілкуватися з батьком, бо думала, що він нас покинув.

Після таких розмов ми з мамою довго заспокоювали її, пояснюючи, чому ми зараз не можемо повернутися додому. Зрештою ми не витримали і повернулися до України. Так, ситуація в країні ставала дедалі гіршою, але головне, що ми були разом.

Незабаром після нашого повернення ми отримали страшну звістку - мій хрещений батько загинув.

Він служив у 93-й бригаді «Холодний яр» і разом з побратимами та парамедикинею захистив українське селище, закривши його собою. Тоді завдяки їм ворог не зміг просунутися далі. Згадуючи цей період свого життя, навіть зараз не можу стримати сліз - я дуже сумую за ним. Мій хрещений батько нагороджений трьома орденами, на жаль, посмертно. Улітку 2024 року мій тато вступив до лав ЗСУ, а я приєдналася до волонтерської організації Impuls Diy. Я вірю в перемогу наших воїнів і сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Слава Україні!