Моя сім’я взагалі-то з Маріуполя, але перед війною ми жили у Сіверськодонецьку. Зранку, коли все почалось, я з роботи зателефонував дружині і сказав, що потрібно евакуйовуватись. Вона виїхала із сином, а вже через кілька днів ми евакуювалися разом із управлінням. 

Дружині було тяжко психологічно, бо ми втратили своє житло в Маріуполі і багато речей залишили в Сіверськодонецьку. Усього ж не забереш із собою. Ми думали, що їдемо ненадовго, і багато речей не забрали, бо не все влазило в автомобіль. Лише найнеобхідніші речі спакувати і поїхали. Для дружини це було тяжко психологічно. Ніхто такого не чекав. В Росії і друзі були, і рідні, але так склалось, що ми опинилися по різні сторони. 

Шокувало, коли в Дніпрі у те місце, де ми розміщувались, 10 жовтня прилетіло дві ракети. Багато було поранених. Це шокуючий момент. 

Приємно те, що нам тут допомагали, коли ми приїхали. Деякі сім’ї були без речей, було ніде спати. Нам приміщення виділили, не пристосоване для життя. Дуже волонтери допомогли постільною білизною, речами для особистої гігієни, їжу організували для нас. 

Поки гроші з адміністрації не виділили, нас підтримували волонтери, годували - це був приємний момент. Вони нам допомагали. 

Квартири, що була в нас у Маріуполі, немає. Той будинок зруйнували. І навіть якщо ми захочемо повернутися до Маріуполя, коли його звільнять, то повертатися нам нікуди. Квартири немає, і будинку того теж.

Бажання в мене – щоб це скоріше закінчилося. А мрії… Я вже людина літня, мені вже шостий десяток, і мрія в мене – мати своє житло, бо те, що в нас було, ми втратили. Зараз, наприкінці життя, залишатися без свого житла дуже неприємно. Скитатися по чужих кутках, по квартирах, коли вже немолодий, не хочеться. Ось такі сподівання: на мир і на своє житло.