Я жила і працювала в Маріуполі. З першого дня війни мене шокувало те, як безжально відбувається все, як цивільні гинуть, і ми це бачили на кожному кроці. Я думала, що мій чоловік загинув – це було найстрашніше. А потім дізналась, що він був евакуйований літаком із «Азовсталі».

19 березня, коли ми збиралися виїжджати, обстріл був на вулиці. Усі боялися їхати, та все-таки їхали. Була забита машина, багато було людей. Потім ми стояли на блокпостах дуже довго. 

Я не виходила з машини і нічого не говорила, щоб окупанти не дізнались, що я працівник поліції, у мене вся сім'я – військові. 

Ми, напевно, цілий день їхали до Бердянська. Нам не вистачало пального, і ми вимушені були купувати у ДНРівців. Потім там залишилися ночувати в якогось чоловіка, а потім ще цілий день добиралися до Запоріжжя. 

Хочу бачити швидше свого брата і чоловіка поруч. Мій брат у полоні. Весь чоловічий склад родини воює. Я взагалі не бачу цій війні кінця, і як вона може закінчитися – не знаю.