Ольга згадує перші дні вторгнення та підвал, до якого довелося спуститися. Маленькі діти плакали, вони не розуміли, що відбувається. Жінка читала онукам казки, щоб заспокоїти їх. 

Коли невістка поїхала до Польщі, Ольга вирішила залишитися вдома. І знайшла можливість допомагати, попри свій вже солідний вік. Вона навчилася плести маскувальні сітки, знайшла однодумців і зараз з теплою посмішкою розповідає про подяки від військових, які отримують «Житомирські павучихи».