Йшов у армії, 1984 року призивався. Потрапив до Афганістану, служив у 8 батальйоні спецназу 8486. І на одній з операцій підірвався на італійській міні. Одну ногу відірвало, іншу перебило. Зібрали хоч одну ногу, і то щасливий. 20 лютого 1986 року.

Чомусь із лютим у мене дуже багато пов’язано і хорошого – син у мене народився 20 лютого, і поганого – 20 лютого я підірвався. І 17 лютого мені вже в Авдіївці прилетіло.

Пряме влучення було у квартиру. По осколках, які там знаходилися, визначили, що це 125-й снаряд від танка. У той час я вийшов із зали, зайшов на кухню, і залетіло. Буквально за мить або за якісь секунди до вибуху я вийшов на кухню, хотів попити чаю. Підійшов до вікна, відкрив шторку подивитися, що відбувається. Почався обстріл – і перший снаряд потрапив в 14-поверхівку.

Тут перед грубкою стільчик мій улюблений. Сів біля газової пічки, включив газ, відкрив шторку і в цей час залетіло. Мене мало не викинуло вибуховою хвилею разом з вікном на вулицю.

Залетів снаряд прямо мені на балкон, кут зачепив. Повалилися всі основні стіни, впала стеля, підлога в залі і в спальні. Уцілів холодильник на кухні і унітаз в туалеті. Це те, що залишилося від моєї квартири.

Поки віддихався, поки знайшов свої милиці, які поламалися... Пил, гар від вибуху снаряда. Кричать діти і сусіди.

Ми три доби без МНС розгрібали тут все, шукали документи. Допомагали мені друзі, молодший син з друзями.

Чому запам’ятався якийсь час? Годинник зупинився – 15 хвилин на шосту, 17:15. Довго, упродовж, напевно, місяця, мене трясло в цей час.

Після вибуху що залишилося від моєї квартири? Нічого. Все зруйновано буквально вщент, і все треба відновлювати. Немає ні постільної білизни, ні одягу, ні взуття, нічого не залишилося.

Микола Чудотворець мені в житті допомагає. У мене є ікона. Я після Афгану почав вирізати по дереву ікони. Я думаю: його чомусь розтрощило, щось же мене підняло із цього дивана, сказало: «Вийди, кудись відійди». Розтрощило ікону.

У 2001 році я її вирізав. Освятили її, як раз було 9 травня – теща понесла до церкви. Ікону освятили. І дуже багато людей приклалися до цієї ікони, вона була нашою сімейною іконою. Я звертався: «Миколо Чудотворцю, заступнику наш, заступився перед господом Богом».

Мене як ветерана-афганця запрошували у школи. Я приходив до дітей на уроки, вони просять: «Розкажіть, що ви відчули». Я дивився на цих школярів, у п’яті-сьомі класи я потрапляв. Дивлюся на ці обличчя, цим дітям по 12-15 років. Вони відчули більше на собі, ніж я в Афганістані. Вони зараз вже пізнали, що таке війна. Наді мною так не свистіло.