Шаламай Карина, 11 клас, Оженинський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Токарчук Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово стало частиною мого життя з моменту, коли все почалося. Вже минуло понад тисячу днів, а я досі не можу звикнути до того, що ці п’ять літер - реальність, з якою ми прокидаємося щодня. Я живу в маленькому селі на заході країни, далеко від фронту, але війна зачепила і нас. Жоден куточок України не залишився осторонь від цих жахливих подій. З перших днів протистояння  я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Мені тоді було всього 14 років, але відчуття відповідальності за свою країну і народ змусило  діяти. Звісно, у мене не було можливості стати до лав Збройних Сил, але допомогти - це теж боротьба.

Моя активність почалася з волонтерства. Разом з односельчанами ми збирали допомогу для військових: теплий одяг, їжу, медикаменти.

Я пам'ятаю, як ми з друзями плели сітки в шкільному спортзалі. Наші руки боліли від тривалої праці, але в душі була радість, що ми робимо щось важливе. Кожна маскувальна сітка, яку ми відправляли на фронт, була як наш щит для солдатів. Можливо, саме вона врятувала когось від ворожих куль. Відправляючи листи захисникам та захисницям, я завжди клала в конверт підвіску, браслет чи інший оберіг, який нагадував воїнам, що ми їх підтримуємо і віримо у незламність їхнього духу.

З часом моя роль волонтерки змінилася. Я зрозуміла, що мої сили можна використовувати для організації подій більших масштабів.

Ми почали влаштовувати благодійні ярмарки в селі, де продавали випічку, яку готували всією громадою. Кожна зароблена гривня йшла на потреби армії: від закупівлі аптечок до тепловізорів. Я допомагала організовувати масові заходи, виступала перед людьми, розповідала про важливість нашої підтримки. І щоразу, коли ми збирали чергову допомогу на фронт, я відчувала, що кожен наш внесок -це крок до перемоги.

За ці 1000 днів війни я стала свідком не тільки жаху та болю, але й неймовірної єдності нашого народу. У важкі часи кожен українець робить усе можливе, щоб наблизити перемогу.

Я бачила, як люди, які втратили свої домівки, не впадають у відчай, а допомагають іншим. Бачила, як солдати на фронті, попри втому та небезпеку, борються за кожен клаптик нашої землі. Кожен мій день наповнений важливими справами  і тому, коли цього року я з командою підлітків нашого району їздили за кордон з метою молодіжного обміну, я розповідала для таких же підлітків, як ми, про те, що в нашій країні війна, про те, як ми допомагаємо Збройним Силам, про те, як ми втрачали рідних нам людей. Вони були шоковані.

Навіть сидячи ввечері біля вогнища, коли ми співали українські пісні під гітару, вони запитували: ”Чому навіть коли в нас війна, ми співаємо? ”Але навіть коли війна- ми живемо.

Також нещодавно я була волонтеркою Всеукраїнського молодіжного форуму “Будемо жити в Україні” і ми теж збирали кошти на допомогу ЗСУ, бо навіть коли ми радіємо ми не забуваємо про тих, завдяки кому це все можливо. Але війна - це не тільки про допомогу. Це ще й про постійне внутрішнє зростання. За цей час я стала іншою. Війна навчила мене цінувати кожну мить, кожну посмішку рідних і друзів. Навчила не здаватися, навіть коли здається, що все безнадійно. Вона загартувала мене, дала зрозуміти, що наша країна - це не просто територія, це мільйони сердець, які б'ються за свободу.

1000 днів війни... Це 1000 днів боротьби за те, щоб моє покоління, покоління моїх друзів могло жити в мирній країні.

Я мрію, що колись ми всі зможемо зібратися разом у великому колі, згадуючи ці важкі часи, але вже як минуле, яке ми подолали разом. І я вірю, що кожен наш внесок, кожна допомога, яку ми надсилаємо на фронт, наближає нас до цього дня. Я - частина цього шляху, і цей шлях я пройшла з гордістю та вірою в перемогу. Точно знаю, що колись я буду частинкою тієї влади, яка буде творити майбутнє України.