Війна почалася для мене не одразу. Довгий час все якось не вірилося, що ось це сталося. Зараз часто згадую той останній вечір перед страшним ранком, я як завжди затрималась на роботі, додому йшла вже по темній вулиці. Пам'ятаю, як йшла повільно, вдихаючи на повні груди, таке свіже після робочого кабінету, повітря, і, дивлячись на зорі, вкотре дякувала Богу за все, що мала. Навіть в страшному сні не могла уявити, що десь в цей час хтось готувався завдати удар, вже знав час і місце, віддавав накази. Відлік пішов. Життя розділилося на до та після. Наше тихе, спокійне життя.

Як часто зараз спостерігаю із вікон міського транспорту за авто із місцевими номерами. Таке звичне, буденне життя у деяких людей, ніби їх не торкнулася війна. Ось дівчина кудись поспішає, нервово постукує пальцями руль на світлофорі, ось мужчина за кермом авто, що возить хліб, задумливим поглядом дивиться кудись вперед, а ось сім'я із дітьми на задньому сидінні, жінка щось каже до чоловіка, а діти в телефонах, як завжди. Хочеться спитати їх всіх чи розуміють, які вони щасливі?! Їх звичне життя отримало корективи, але воно продовжується в рідному місті, в звичних місцях, серед знайомих людей. Та дівчина приїде на роботу в знайомий колектив і буде виконувати свою звичайну справу, пити каву із колегою і бігати в магазин через дорогу за тістечками. А чоловік після зміни повернеться додому, де його чекає дружина зі смачною вечерею. Сім'я приїде в гості до батьків і лишить бабусі з дідусем на оф-лайн вихідні неслухняних, залежних від гаджетів, онуків. Так у них всіх було, так є зараз і так має бути надалі. У мене ж зараз відчуття, що все було. Життя ніби на паузі. Те, що є зараз це набір якихось хаотичних рухів, направлених на задоволення елементарних потреб, без кінцевої мети, без цілі та особливого значення. Дивне відчуття - тіло тут, а душа вдома. Вночі думками я ходжу по кімнатах, зупиняюся біля вікна, дивлюся на вогні за вікном і на душі стає тепло від того, що вдалині світиться вікнами будинок, де живуть мама і тато.

Коли в перших числах березня 2022 року в наше місто заходили окупанти, наші люди та хлопці ТРО намагалися захистити місто. Був сильний бій. Те відчуття жаху, паніка, паралізуючий страх, який я відчувала сидячи із дітьми в крихітному погрібі на дачі мені не забути ніколи. А ще перед очима мама з татом, стоять сумні, розгублені, проводжають поглядом нашу машину, що рухалась в колоні з іншими. Не можу про це згадувати без сліз.

Після окупації наше місто на 12 днів лишилося без світла, води, зв'язку. Магазини та аптеки розграбували, продукти були лише ті, які були куплені в мирний час. Намагалися економити, довелося спробувати на смак крупу, з якої варили собаці їжу.

Я з донькою та старшим сином зараз у безпеці. Але в окупації на лінії вогню живуть мої мама і тато, брат із невісткою та новонародженою донечкою. Серце стискається від страху за їхнє життя. Ми не змогли вмовити їх виїхати з нами, а зараз вже не випускають.

Я працювала до війни в лісовому господарстві, зараз продовжую виконувати свої обов'язки дистанційно. Але вже під керівництвом нового директора. Старого мого керівника окупанти закатували до смерті.

Однією з перших покупок після виїзду на підконтрольну Україні територію, була покупка маленького прапора України. Возимо його тепер із собою по квартирам. Ми так мріяли побачити його в окупації. А ще зі мною мамина каблучка, коли стає зовсім нестерпно ношу її на стрічці біля серця.