Федорова Марія, 9-б клас, Харківський ліцей № 140

Вчитель, що надихнув на написання — Бердута Лариса Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

День 24 лютого 2022 року змінив життя кожного українця. 

Вся країна була в паніці, стурбована порожніми полицями магазинів, чергами всюди, вибухами, масовою евакуацією на Захід. 

Панувала розгубленість серед людей та тривога й неспокій. Нам допомагали автівки з гуманітарною допомогою, телевізійні новини надихали на віру в перемогу. Але смерть чатувала поруч кожного з нас. Це жахливо! Мені нестерпно важко про це пригадувати коли ми, ховаючись від вибухів, гадали це «виліт чи приліт?», і важко писати про це, бо знову і знову ті почуття повертаються….

В перші дні майже не вщухали артилерійські обстріли, снаряди летіли всюди. Почуття страху та паніки не полишало ні на хвилину.

З огляду на минуле, то перші дні війни були найважчими, непростими. Втім, доводилося потерпати й потім, через місяць, другий. Краще й легше не ставало. Війна є війна. Більшість людей вірили, що це триватиме лише кілька днів, а потім настане Перемога й мирне життя повернеться. Але вже звідтоді спливло більше 960 діб... Мені здається, саме в цей час країна згрупувалась, як ніколи. На допомогу оперативно прийшли волонтери, працівники Укрзалізниці, а добровольці стали до оборони міст та сіл України. Й понині герої-захисники, жертвуючи здоров’ям, життям не дають просуватися російським загарбникам ні на крок.

Війна не торкнулась когось окремо, вона торкнулась всіх. 

Прикро було спостерігати за тим, як люди згадували про власний день народження під час обстрілів, переховуючись в підвалах та на станціях метро.

Війна вплинула на кожного з нас по-своєму. Мене війна зробила більш свідомою. За часів війни я подорослішала, змужніла не за роками. Неможливо не змінитися, коли розлучаєшся з рідними на невизначений термін, переживаєш обстріли подвір’я, району...

Під час війни я пізнала, що таке справжня дружба, людяність, турбота про ближнього. Евакуюючись з міста, ми з сім'єю зупинилися у одному із сіл Харківської області.

Мешканці села огорнули нас туботою, допомогою, психологічно підтримували.  

Ми отримали неабияку допомогу і підтримку від сусідів і не тільки. Наші люди не залишать у біді, у цьому я впевнена.

Згодом, виїхавши за кордон, я познайомилася з дівчинкою, яка стала справжньою подругою. Як виявилось, вона теж з Харкова,тільки з іншого району міста.

Я повернулась до Харкова півтори року поспіль, а ми і донині спілкуємось майже кожного дня.

Наразі кожен день невизначеність, і до цього не можна ніяк звикнути. Майже кожен день відбуваються обстріли міста. Іноді чути вибухи далеко за містом. Ворог влучає ракетами та бомбами по усьому місту. Це жахливо. Але усі, хто вирішив жити, навчатись, працювати в Харкові хоч і страждають від війни, але все ж таки сповнені оптимізму, незламної віри в завтрашній день, в якому неодмінно настане мир, тиша і щастя. Я, як усі співвітчизники, мрію про перемогу, про той день, коли усі мої друзі, усі харків’яни повернуться з чужини в рідне місто. Бо це наша Батькіщина, наш берег надії, віри й сподівань. Будьмо!