Ляшенко Вікторія, 10 клас, Новооріхівський ліцей імені О. Г. Лелеченка

Вчитель, що надихнув на написання — Попик Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми будемо захищати нашу землю, якою б не була ціна, 

ми будемо битися на пляжах, 

ми будемо битися на посадкових майданчиках, 

ми будемо битися в полях і на вулицях, 

ми будемо битися на пагорбах; 

ми ніколи не здамося.

Вінстон Черчилль

 

Ранок 24 лютого 2022 року…  Дзвенить будильник…  Для мене починається звичайний навчальний день. Але чомусь він здався не таким, як зазвичай. На душі тривожно. І мама стоїть із сумним поглядом біля вікна: "Ти до школи сьогодні не йдеш…". Перша думка — це сильна ожеледиця. Лютий - непередбачуваний місяць. Сніг тане, потім знову замерзає, роблячи дорогу максимально непридатною для пересування. …Але потім вона продовжила: "Війна почалася." Ці слова гострою, ніби лезо, луною пронеслися в голові. Перші п’ять хвилин я повторювала собі їх, ніби мантру, намагаючись зрозуміти повний зміст. Я просто відмовлялася вірити. Це якийсь сумний жарт, так? Це ж не може бути правдою. Потім я просто сиділа, дивлячись у нікуди годинами.

Вдома було незвично тихо, навіть не пам'ятаю, де були і що робили інші. Просто нікого не помічала. Здавалося, ніби я одна і більш нікого.

У той момент  не відчувала нічого: ні страху, ні печалі, ні сліз. Не було жодних емоцій. Усередині лише порожнеча. Навіть думок у голові не було. Я сам на сам з нагнітаючою тишею. Лише ледве чутний шум новин по телевізору, де розповідають послідовність дій у разі вибухів. …Та звуки  саме тих страшних вибухів, які час від часу лунали з аеродрому неподалік.

Через деякий час мій стан змінився, і на цей раз вже не могла дати відбою своїм думкам, які безперестану лізли у голову та не давали спокою. Вони лунали одна за одною, замінювали одна одну, і кожна нова — гірша за попередню. Почав охоплювати страх.

Ні, мене не лякали звуки вибухів чи літаки, що витали небом кожну хвилину. Я злякалася того, яким буде життя, на яке вплинула війна.

Майбутнє завжди було болючою та важкою  темою. Думки про невідомість вкривають мене, ніби чорне полотно, що не дає світлу через нього проникнути.

І тут війна, що повністю перекреслила мої плани та надії, які так довго формувалися протягом життя та дорослішання. Все це розвалилося, мов велика будівля, яку так довго та трепетно будували, залишивши лише уламки минулих мрій та оприск надії.

Все, що зруйнувала війна, ми відновимо. І це не лише про міста та фізичні об'єкти — це і про моральний стан людей. Кожен має знайти в собі сили, щоб відновити свої цілі, плани на майбутнє і розуміння того, що життя на цьому не закінчується, воно продовжується. І обов’язково потрібно допомагати іншим. Адже справитися самотужки дуже важко. Те, що з тріском розвалилося через війну, — має бути відновлене.

Через невеликий проміжок часу я подолала весь страх, замінивши його впевненістю та силою волі. Так і почався мій шлях до саморозвитку.

Головною місією для мене було розповсюдження правди. Я намагалася брати участь у кожному конкурсі з написання творів про Україну та її сильний народ.

Також есе про злочини війни та правду сьогодення для іноземної авдиторії. Написання творів та привернення уваги – це, поки що, єдине, що я можу. У кожну свою роботу я вкладаю всі свої емоції та живі почуття. Для мене важливо передати словами весь спектр своїх почуттів та переживань. Дати читачу пережити зі мною кожен день цієї жахливої кровопролитної війни.

Зараз, оглядаючись назад, бачу, який шлях я подолала. Можливо, це незначний та малий результат для когось, але неймовірно важливий для мене, у який я вклала багато сил та тяжкої спланованої праці. Адже маленькі кроки завжди ведуть до великого успіху.

«Світ небезпечне місце, не тільки через тих, хто творить зло, а й через тих, хто спостерігає і не робить з чим нічого», - писав Альберт Ейнштейн.