Ми весь час проживали у Петропавлівці, нікуди не їхали. У мене є чоловік та шестирічна дочка. Дуже добре пам'ятаю перший день війни, коли почали падати гранати, міни, а наступного дня мені треба було виходити на роботу до Луганська. Рідні мене не пустили. Потім якийсь час я їздила через міст у Щастя. Якось приїхала до Луганська останнім поїздом і більше ніхто нікуди не їздив.

Під час обстрілу ми ховалися, було дуже страшно. Деякі люди поїхали, але нам не було куди їхати, тому залишилися вдома. Наша шестирічна дитина не бачила салют, на атракціонах може кататися, тільки якщо ми поїдемо кудись на море, не знає, що таке ковзанка. Усього цього донька позбавлена. Найскладніше для нас те, що всі рідні залишилися на тому боці.

Поки дитині не виповнилося три роки, мені допомагав Фонд Ріната Ахметова. Під інші програми гуманітарних організацій ми не підходили.

Дуже хочеться, щоби повернулося мирне життя.