Я живу сама, але діти мешкають недалеко. Чоловік помер у 1992 році. У мене є син та дочка, онуки. До війни жилося нормально, все було гаразд.

Військових дій у нас у селищі не було, але довкола стріляють, все вибухає, бомбять. Але це відбувається далі від нас. У Станиці Луганській стріляли часто, але в нас, дякувати Богові, такого не було. На початку війни доводилося ховатися у підвалах.

Нині ми живемо погано, пенсія маленька. Одній дуже складно, грошей не вистачає. Дякую дітям, що допомагають, але вони зараз не працюють, і їм теж непросто.

Два роки я не саджу город, бо не має сил. Раніше була своя картопля, а зараз є лише те, що принесуть діти. Вони у мене дуже добрі, і я їх дуже люблю. Я ледве ходжу, болять ноги.

Ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, нам привозили продукти.

Хотілося б, щоби закінчилася війна. Телебачення страшно дивитися. Зараз дуже тяжко жити, дуже страшно.