Пекар Михайло, 10 клас, Приватний ліцей "Академія мудрості"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Можаровський Микола Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще малим я замислився над дуже дивним питанням: «Що буде, якщо війна на Донбасі прийде сюди?». На жаль, через 5 років я побачив цей жах: рідне місто, зруйноване через війну. Настав той самий день, який ділить наше життя на два етапи. Була тиха зимова ніч, не було чути ні шуму вулиць, ні гавкоту собак вдалині, тільки сосни поскрипували і шелестіла їх кора від вітру. Але о четвертій ранку тишу перервали вибухи, аж земля тряслась. Я прокинувся і почав запитувати у батьків про причину вибухів.

Мама сказала, що то був удар по аеропорту. Лише через годину після вибухів, диктатор путін оголосив війну. Ми почали здогадуватися, що ворог піде на Київ з півночі, тому почали збирати речі.

Хотілося взяти все, оскільки було таке відчуття, ніби ми останній раз бачимо цей будинок цілим. Взяли все необхідне і найважливіше, навіть кота взяли. Тато поїхав заправляти автомобіль для довгої поїздки, але через чергу приїхав лише через годину. Коли я прощався з рідним домом, я попросив Бога, щоб охороняв наш дім від будь-якої небезпеки. Ми виїхали на Житомирську трасу, постояли в невеликому заторі з Києва. Кожну годину з’являлись новини про битву за Гостомельський аеропорт, і ми з мамою з болем згадали про літак «Мрія», який не встигли евакуювати, хоча на той час літак ще був цілим.

На зустрічній смузі неслась колонна наших вантажівок з військовими, на узбіччі траси почали встановлювати блок-пости. Доїхали у Закарпаття до рідних лише пізно ввечері.

Бабуся з дідусем виїхали трішки пізніше, і їм довелось їхати 2 дні через затори. Вони забронювали останні вільні номери у готелях. Багато знайомих з Ірпеня та Бучі, виїхали пізно під обстрілами. Але були сміливі люди, які вступили в територіальну оборону, як от чоловік нашої колишньої сусідки. Тероборона, не маючи в достатній кількості зброї, патронів та навіть форми і бронежилетів, дала гарну відсіч ворогу, завдяки чому наше місто лише на короткий час окупували російські загарбники.

Велику частину озброєння вони здобули, як трофеї в бою. Часто воїнам навіть їжі не вистачало. Знаю про випадок, коли тероборонівці їли ворожий сухпайок.

Найбільше Ірпінь постраждав при відступі ворога. Ворог безвибірково обстрілював місто з мінометів, градів, ураганів. Ірпінь визволили 28 березня, але у місто не можна було повертатися через комунікації, знищенні уламками снарядів, через численні нерозірвані снаряди, що застрягли на дахах будинків та деревах. Ми дізнались, що наші будинки були пошкоджені, але чудом не були знищені. Тато з дідусем тоді поїхали в Ірпінь, щоб позабивати розбиті вікна, двері.

На вулиці Северинівській майже всі будівлі були вигорілі, розбиті.

Тато забив вікна дошками, знайшов чудом вцілілий ноутбук, захований мною під столом, і привіз його разом з іншими не вкраденими речами нам у Закарпаття. Лише в серпні вся сім’я остаточно повернулася у рідне місто. В нас з’явилося багато роботи з демонтажу поламаного дерев’яного паркану, прибирання битого скла тощо.

Ми побачили, що вірогідність того, що наші будинки могли бути знищені, була дуже високою: відстань від глибоких воронок до стін була дуже малою.

До того ж міни падали по лінії, де влучили майже у кожний будинок. І як раз на  цій лінії знаходились наші будинки, які мали бути знищені. Але Бог не допустив цього. Добре, що місто звільнили, але війна до цих пір тут є. Приблизно раз на місяць тут пролітають ракети, дрони. Кожен раз, коли ти їх чуєш, аж серце холоне, і ти розумієш, що, можливо, це твій останній день життя. Зіб’ють над тобою, чи в тебе прилетить - і все. Уламок російської ракети колись ледь не прилетів до дому мого товариша. Завдячуючи молитві, уламок пролетів далі.

Отже, тільки Бог і віра наша можуть нас врятувати від лихої долі. Навіть страшно уявити, скільки може бути ще набагато трагічніших історій...