Наталя і її рідні встигли виїхати з Херсонщини в перші дні війни. Не встигла тільки її сестра з сім’єю. Тепер сидять у напівзруйнованій хаті під обстрілами

Розбудили мене діти і сказали, що почалася війна, але в це не вірилося. Дуже тяжко, бо жалко дітей, онуків маленьких. Біля нас розташований РЕС, там є бомбосховище. Ми перебували там, бо нас обстрілювали цілу ніч. Вранці приїхали наш мер і начальник РЕСу. Знайшли машину, і волонтери вивезли нас на Кривий Ріг прямо з бомбосховища. 

На той момент обстрілів сильних не було. Тільки ми виїхали - вже після цього знов пішли обстріли. Діти з онуками теж виїхали, одні раніше, інші - пізніше. Виїхали звідтіля всі рідні. А сестра моя залишилася там в селі з чоловіком, з дитиною, і не можуть ніяк виїхати. То були в окупації, зараз начебто пише, що їх звільнили, але там ведуться такі бої! 

Вони сидять під обстрілами, в хаті повиривало вікна, двері. Їм нема де заховатися, сидять з дитиною-інвалідом у пошкодженій будівлі.

Наша Нововоронцовка не була в окупації, це «сіра зона». Нас без кінця обстрілювали. По сьогоднішній день там ведуться обстріли. Наші будівлі не раз уже постраждали, не раз прилітало до нас - там розбомблене все. Не знаю, буде до чого вертатися назад, чи не буде.

Як тільки почалася війна, у нас позакривалися банки, магазини. Деякі працювали, та ціни пішли страшні. В аптеках неможна було нічого купити. Я замовляла перевізнику - він привозив нам ліки, бо в аптеці не було. Світло було з перебоями. На даний момент там немає ні світла, ні води, вертатися нема куди. Дуже тяжко. 

Ніколи не могла подумати, що Росія нападе на нас. Жили по сусідству, там - наші люди, українці, тут - їхні люди, росіяни. Жили мирно, дружно. Оце найбільше шокує. Чому, за що? 

Чому зараз повинні наші діти гинути, солдати наші? Це найбільше гнобить, що росіяни зараз поступили з нашим народом по-звірячому.

Я інвалід, на групі, не працювала вже. Зараз тільки чекаємо допомоги. Не знаю, що там сталося з хатою. Хоч би накрити плівкою чи брезентом, щоб хоч не розвалилося до кінця. 

Я би хотіла, щоб до кінця року війна вже закінчилася, щоб не страждали діти. Тяжко дивитися, як дитина тулиться до мене, дивиться тими очками і питається: «Бабуся, ми не помремо?» 

Хочеться, щоб повернулося все, як було до того. Як буде допомога, то люди витягнуть, відбудуються, і буде ще краще, ніж було.