Мене звати Василиса, мені 10 років. До війни я була дуже щаслива дитина. Народилась я в славному козацькому місті Запоріжжі. Ходила до 25 гімназії. Ходила на різні гуртки до палацу культури Титан. Співала, малювала, виступала на сцені. Дуже любила влітку з мамою і татом їздити в пансіонат Металург на Азовське море. Потім ми їхали на захід України пити воду мінеральних істочників. І так я жила до 24 лютого 2022 року...    

Війна почалася одразу в моїй області миттєво і я усвідомила, що вона буде саме тут і надовго. Мої думки співпали з реаліями. І вже 11 березня 75% Запорізької області було захвачено. Мама зібрала нас за годину. Наше життя розмістилося в один чемодан на двох. Ми приїхали до вокзалу і це була людська хвиля. На все життя мені викарбувалося в пам'яті ті 26 годин евакуації.

Тепер ми ВПО у Львівській області. Чужі серед своїх. Це не просто слова, це крик душі. Платимо шалені гроші за оренду, самі знаходимо, чим і як харчуватися. Мама вже не витягує  оренду житла, але і повертатися не на часі в місто Запоріжжя.

Мрію повернутися додому і щоб мама знову посміхалася.