Сергєєва Карина, 17 років, студентка Фахового коледжу економіки та бізнесу Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рузіна Аліна Валентинівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цей трагічний день почався для мене з метушні та було зрозуміло, що в наш дім знову прийшла війна. При всій цій метушні моєї матері, я не зовсім зрозуміла ,що я раптом стала дорослою ,що мені зараз не треба йти до школи, що я більше не побачу своїх друзів .Я ще не уявляла ,що моє життя змінилося на до та після…

Почалися перші пострілі по місту .Ми переїхали до підвалу ,бо сподівалися що це більш безпечне місце для нашої родини. Поки ще було світло , матуся намагалася якось відволікати мене та молодшого брата, якому лише 8 років, йому було дуже лячно, який тремтів від вибухів ,які були майже біля нашого будинку. Читала нам казки, розповідала кумедні історії нашого та свого дитинства. Потім стало ще гірше ,пропало світло та газ та зовсім не було води. І наше життя перетворилося майже на пекло. Обстріли стали ще частішими, гучніше та ближче. У той час коли мати готувала їжу на вогні біля під'їзду, а тато їздив шукати воду ,я залишалася з братом на одинці і розуміла, що я на цей час ставала відповідальною не тільки за своє життя .Хоча мої думки були лише про те, чи повернеться мої батьки живими до дому ,чи побачу я їх ще хтось раз..

Коли ми поспіхом вирішили евакуюватися, ми намагалися хоч би взяти необхідно речі, але вже можливості не було, тому ми бігли в чому були. І від'їхавши від дому, ми навіть не могли собі уявити той жах, який нас оточував. Це розбиті будинки, кинуті на узбіччі згорілі машини з написом «діти». І тільки потім ,я зрозуміла що в цих автівках були діти та їх батьки, які також намагалася евакуюватися, але не встигли. Душі цих дітей на завжди залишається у тому місті ,де був їх рідний дім, в якому вони народилися, ходили до дитячого садка ,пішли в перший клас, які жили в цьому місті и вважали себе в безпеці.

Ми їхали під обстрілами в нікуди .На шляху до невідповідності, нам траплялися люди, які в паніці по місту намагалися врятувати собі життя, намагалася покинути вщент розбите місто.

Були ті люди, які стояли в довжелезних чергах в надії отримати хліб .Коли ми під'їхали до першого блокпоста, там були колони машин, які стояли в черзі по 4-5годин.Тепер ми всі були до шляху безпечного життя. В надії на мир та спокій. Коли підійшла наша черга перетинати блокпост, військові всіляко нас заспокоювали і підбадьорювали, намагалися всіляко донести до нас, що ми в безпеці і нам більше нічого не загрожує. Перетинаючи далі чергові блокпости ,ми все ще не уявляли де ми будемо ночувати. Риючись в інтернеті, ми знайшли оголошення де подають прихисток переселенцям .Ми почали дзвонити до різних шелтерів, але в них не було місця, ми далі шукали і дзвонили і наші молитви були почуті .Ці люди не просто надали нам прихисток ,але і супроводжували нас до місця призначення. Хоча це був пізній вечір .Вони не просто надали нам ночівлю, але і підготували смачну вечерю і гарячий душ ,про який ми все перестали мріяти .І ми перший раз за довгий час змогли нарешті виспатися, що нас більше не бомблять .Коли мі прокинулись на ранок ,ми довго не могли освідомити ,що нарешті спокій і у нас починається нарешті спокійне життя. Через декілька днів у прихистку, ми вирішили що також хочемо допомагати таким самим людям ,з такою важкою життєвою ситуацією. І наші дні стали різноманітними

На жаль наше місто окуповано. І там досі йдуть важкі бої ,але я вірю в нашу перемогу, вірю що ми скоро поїдемо додому. І у нас буде все як раніше. Я вірю в українського солдату. Слава України, Героям Слава!!!