Зінченко Ліна, 14 років, учениця 9 класу Роздольської гімназії Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бондаренко Олена Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Знайомтеся, я Зінченко Ліна Олександрівна, мені 14 років. Разом зі своєю сім’єю ми живемо в далекому маленькому українському селі, з поетичною назвою Ясна Поляна, яке розкинулося серед безкрайніх степів Слобожанщини.

Щовечора, лягаючи спати, ми загадуємо бажання проснутися вранці живими, неушкодженими.

Моя сім’я велика: мама, тато і двоє старших братів Саша та Андрюша. До війни ми жили добре, а після вторгнення російських окупантів батьки залишилися без роботи. Зараз ми живемо за рахунок невеличкого домашнього господарства.

Мій старший брат Саня служить в лавах національної гвардії більше року, і з перших днів війни знаходиться на передових позиціях захисту Києва. Рідний дядя, Долженков Володимир, мамин брат, був призваний до ЗСУ в перший день війни і знаходиться на захисті рубежів Харківщини. Якщо Саші, брату, давали дозвіл на короткі телефонні дзвінки, то Вова інколи мав можливість заїжджати в село хоч на декілька хвилин. Під час визволення Чугуївщини він отримав контузію, поранення в руку, лікувався в госпіталі.

Мої земляки воюють за незалежність України в різних її куточках: Харківщини, Миколаївщини, Дніпропетровщини, Київщини, Херсонщини, Запоріжжя, Донбасу, Волині та ін. Багато хто з односельців мали контузії, поранення.

А що для нас, дітей, війна. Це радість за перемоги, це надія жити у вільній незалежній Україні, це бажання ходити до школи, здобувати знання. Наш президент закликав школярів мати міцні знання, які принесуть користь державі, а ще і собі в майбутньому здобути спеціальну освіту, мати змогу працювати. Ось так ми і живемо. Надіємось на перемогу, жити в незалежній Україні, щоб вся рідня була вже вдома, щоб був мир у нашому чудовому краю.