меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Володимир Реєв

«Наша будівля ходором ходила, здавалося, що ось-ось завалиться»

переглядів: 202

Шахтарець Володимир Реєв за останні сім років заново побудував своє життя - переїхав в інше місто, знайшов нову роботу, завів родину. Але дивлячись на цього усміхненого хлопця, мало хто здогадується, який жах йому довелося пережити.

Моє рідне місто - Шахтарськ. У ньому народився і виріс. Життя йшло своєю чергою - вивчився, знайшов роботу до душі, будував плани на майбутнє і навіть не підозрював, що можу стати частиною тієї страшної історії, яку показують у фільмах про війну.

До початка бойових дій я займався улюбленою справою, а точніше - поєднував роботу та хобі. Великим захопленням завжди був футбол, а улюблена команда - «Шахтар». Саме тому я створив фан-клуб, в рамках якого організовував поїздки футбольних фанатів на матчі. А у вільний час підробляв інтернет-провайдером.

Усвідомлення, що в країні починаються якісь зміни, прийшло після того, як по Україні розлетілася новина про зіткнення в Києві. У той момент вже зародилося передчуття чогось недоброго. Вже зовсім скоро переживання підтвердилися, і мені довелося пройти перше вагоме випробування.

В кінці липня 2014 року, коли українська армія заходила до нашого міста, то потрапила в засідку. У той момент, я, за кермом своєї машини, випадково опинився у колоні рухомих танків. Розпочалася серйозна перестрілка. Лише дивом мені вдалося проскочити і залишитися в живих.

До цього гриміло десь далеко. Спочатку боялися, а потім звикли і не звертали увагу. Але коли війна почала стрімко розвиватися в Шахтарську, наше життя поділилося на до та після.

Ще одна трагічна подія, яка найбільше запам'яталася з пережитого, пов'язана зі збитим малайзійським «Боїнгом».

Я знаходився прямо на місці аварії – встановлював зв'язок для репортерів, МНС та інших служб. Ті жахливі картинки досі не можу викинути з пам'яті.

У Шахтарську я залишався до певно допустимого часу, поки терпіння не вичерпалося. Все було ще більш-менш нормально. Ну як, нормально - в квартирі були присутні електрика, вода. Звичайно, було видно вибухи, спалахи за вікном, земля тремтіла. Але тоді все одно ще можна було існувати.

Потім потрапили снарядом в підстанцію, і пропала електрика, а потім ще й міною в сусідній будинок. Та так, що наша будівля просто ходором ходила, здавалося, що ось-ось завалиться.

Тоді ми з мамою і бабусею переселилися в підвал мого гаража, тому що перебувати в підвалі панельного будинку теж було дуже небезпечно.

А в цей час в Шахтарську наростала паніка. Мирні жителі не розуміли, чому стріляють по їхньому місту, чому не з'ясовують стосунки десь у полі, наприклад?

Поступово життя в підвалі стало нестерпним-світло відключили, поруч проходили активні бойові дії. Сім'я прийняла серйозне рішення-переїхати до Маріуполя. Цей крок теж дався насилу.

Біля нашого тимчасового притулку зав'язався бій. Коли він закінчився, ми взяли заздалегідь зібрані речі, сіли в машину і поїхали. Вже була друга половина дня, нас не хотіли пропускати. Запитували, куди ми зібралися на ніч. Абияк, на 15 літрах бензину, ми все ж дісталися Маріуполя.

Спочатку зупинилися у знайомих на дачі, де не було ніяких умов. Заспокоювали себе тим, що все це тимчасово. Потім переїхали на дачу до інших знайомих. Там було трохи краще. Як підсумок -залишилися в тому будинку до перших холодів.

До кінця вересня мої рідні повернулися в Шахтарськ, а я арендував квартиру в Маріуполі. Весь цей час родині допомагали Гуманітарні фонди: Ріната Ахметова і «Червоний Хрест».

У Маріуполі я створив сім'ю. Дружина теж уродженка Шахтарська, приїхала в 2014 році відпочити на Азовське море до свого дядька. Якраз в цей період в її рідному місті зав'язалися активні бойові дії. Весь цей жах вона, на щастя, не застала, так і залишилася жити в Маріуполі.

Ми виховуємо чотирирічного сина Тимофія. Я знайшов стабільну роботу на меткомбінаті.

Судячи з того, як розвиваються військові дії, то ми не скоро поїдемо додому. Тим більше зараз, з дитиною. У Шахтарську немає нормальних умов для життя, ніякої інфраструктури. І сумніваюся, що щось зміниться в найближчому майбутньому.

Не можу сказати, що відчуваю себе в цілковитій безпеці. Але в порівнянні з тим, що мені довелося побачити, тут цілком комфортно.

Дуже хочу, щоб все це скоріше закінчилося, і мій син ніколи не дізнався жахів війни і звук вибухаючого снаряду.

Шахтарськ 2014 2021 Текст Історії мирних чоловіки переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення житло робота
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій