Скоріченко Олена, 9 клас, Рівненська гімназія №5 ім.Олександра Борисенка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Людмила Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Олена. На даний час мені 14 років. Я виросла в Бахмуті, а згодом переїхала до селища Дробишеве, неподалік від Червоного Лиману. Моя історія — це історія тисяч українських дітей, які пройшли цей нелегкий шлях. Війна почалася 24 лютого 2022 року. Того ранку я прокинулася, щоб піти до школи, але зателефонувала вчителька і повідомила про початок війни. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Моя сім'я зібралася разом, і ми слухали новини, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Всі були налякані. Я пам’ятаю, як моя мама намагалася заспокоїти мене та моїх братів.

Перші дні були найважчими. У нашому місті панувала паніка. Люди масово були змушені покидати свої домівки, шукаючи безпечні місця, де можна зупинитися. Ми вирішили залишитися, сподіваючись, що все швидко закінчиться. Але з кожним днем ситуація ставала все складнішою, хоча ми сподівалися на краще. З кожним днем вулиці порожніли, магазини закривалися, хоча ми жили в кінці селища - навіть там було чутно звуки сирени.

Не дивлячись на ситуацію, більшість людей залишилося в селищі, бо не хотіли покидати свої оселі.

Після кількох тижнів страху  ми зрозуміли, що війна стала реальністю. Під час обстрілів я почала відвідувати укриття ,які знаходилися біля Міської Ради та центральної бібліотеки. Йти туди 15 хвилин. За час, що я йшла туди,- панікувала. Заспокоювала себе, що нічого не станеться по дорозі. Було страшно — сидіти в темряві разом з іншими людьми, хоча більшість людей я знала, але все одно була налякана, слухаючи, як над головою пролітають снаряди,  заспокоювала братів.

Я часто думала про те, як змінилося наше життя за один день, куди їхати, що робити.

Улітку 2022 року ситуація погіршилася. Наше селище стало місцем бойових дій. Я пам’ятаю, як ми з родиною вирішили виїхати до більш безпечного місця. Коли ми почали збиратися, виникли проблеми з машиною, тому ми вирішили залишитися і поїхати вже  вранці. Коли настав ранок, ми зібралися і вирушили. Дорога була довгою і небезпечною, але ми були готові ризикувати заради безпеки. Коли ми прибули на місце , нас поспішно завели у підвал , бо двоє ворожих вертольотів були у небі. Тоді після двох годин у підвалі під'їхало два автобуси. Ми хотіли сісти у перший, але місця не було,- і ми сіли в другий.

Тоді нам запропонували почекати третій, щоб було комфортніше їхати, але мій брат майже спав, тому залишилися в другому автобусі.

Після того ми пересіли на потяг. У ньому я познайомилася з дівчинкою з мого міста. Коли ми розговорилися, вона розказала страшну новину про те, що третій автобус не доїхав до місця призначення, бо попав під обстріли.

Я була  шокована, стривожена. Водночас - раділа, що ми не сіли до того автобуса.

Після кількох днів подорожі ми досягли Львівської області. Там нам надали допомогу з житлом. Я вперше відчула полегшення:не було звуків вибухів, і я могла спати спокійно. Я знову звикала до тиші навколо мене та відсутності обстрілів. Але водночас я сумувала за домівкою,друзями та знайомими. Я не знала, чи зможу колись повернутися додому.

Я жила у Львівській області 2-3 місяці - точно не пам'ятаю.

Після цього  батьки вирішили перебратись до Рівненської області ,тому що там було більше знайомих. Недовго збираючись, ми вирушили. По дорозі батьки повідомили про те , що хочуть відправити мене до школи. Я дуже переживала, але, здається, дарма. Життя в новому місті було не таким складним. Я пішла у школу і адаптувалася до нових умов та колективу. Мені було не  важко знайти спільну мову з однокласниками, адже всі вони знали, через що я пройшла.

Як я і казала: дарма переживала - колектив був дружній.

Сьогодні я навчаюся у Рівненській гімназії за числом 5 міста Рівного, і кожен день для мене — це новий виклик. Я мрію про мирне життя, де не буде війни і переживань. Якщо чесно, я хочу стати лікарем, щоб допомагати людям, які постраждали від конфлікту. Я вірю в те, що Україна відновиться, і ми зможемо повернутися до нашого рідного дому, але якщо я буду змушена залишитися - знаю, що  ні в якому разі не засмучуся.

Я знайшла багато друзів та знайомих, які мене підтримували.

На мою думку, 1000 днів війни — це не лише про втрати та страждання. Це також про стійкість, надію та віру у краще майбутнє. Ми ні в якому випадку не повинні забувати про тих, хто залишився вдома, і про тих, хто бореться за нашу свободу та спокійне життя. Я впевнена: ми переможемо!