Олена, 9 клас, Бахмут

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Олена. На даний час мені 14 років. Я виросла в Бахмуті, а згодом переїхала до селища Дробишеве, неподалік від Червоного Лиману. Моя історія — це історія тисяч українських дітей, які пройшли цей нелегкий шлях. Війна почалася 24 лютого 2022 року. Того ранку я прокинулася, щоб піти до школи, але зателефонувала вчителька і повідомила про початок війни. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Моя сім'я зібралася разом, і ми слухали новини, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Всі були налякані. Я пам’ятаю, як моя мама намагалася заспокоїти мене та моїх братів.

Перші дні були найважчими. У нашому місті панувала паніка. Люди масово були змушені покидати свої домівки, шукаючи безпечні місця, де можна зупинитися. Ми вирішили залишитися, сподіваючись, що все швидко закінчиться. Але з кожним днем ситуація ставала все складнішою, хоча ми сподівалися на краще. З кожним днем вулиці порожніли, магазини закривалися, хоча ми жили в кінці селища - навіть там було чутно звуки сирени.

Не дивлячись на ситуацію, більшість людей залишилося в селищі, бо не хотіли покидати свої оселі.

Після кількох тижнів страху ми зрозуміли, що війна стала реальністю. Під час обстрілів я почала відвідувати укриття,які знаходилися біля Міської Ради та центральної бібліотеки. Йти туди 15 хвилин. За час, що я йшла туди,- панікувала. Заспокоювала себе, що нічого не станеться по дорозі. Було страшно — сидіти в темряві разом з іншими людьми, хоча більшість людей я знала, але все одно була налякана, слухаючи, як над головою пролітають снаряди, заспокоювала братів.

Я часто думала про те, як змінилося наше життя за один день, куди їхати, що робити.

Улітку 2022 року ситуація погіршилася. Наше селище стало місцем бойових дій. Я пам’ятаю, як ми з родиною вирішили виїхати до більш безпечного місця. Коли ми почали збиратися, виникли проблеми з машиною, тому ми вирішили залишитися і поїхати вже вранці. Коли настав ранок, ми зібралися і вирушили. Дорога була довгою і небезпечною, але ми були готові ризикувати заради безпеки. Коли ми прибули на місце, нас поспішно завели у підвал, бо двоє ворожих вертольотів були у небі. Тоді після двох годин у підвалі під'їхало два автобуси. Ми хотіли сісти у перший, але місця не було,- і ми сіли в другий.

Тоді нам запропонували почекати третій, щоб було комфортніше їхати, але мій брат майже спав, тому залишилися в другому автобусі.

Після того ми пересіли на потяг. У ньому я познайомилася з дівчинкою з мого міста. Коли ми розговорилися, вона розказала страшну новину про те, що третій автобус не доїхав до місця призначення, бо попав під обстріли.

Я була шокована, стривожена. Водночас - раділа, що ми не сіли до того автобуса.

Після кількох днів подорожі ми досягли Львівської області. Там нам надали допомогу з житлом. Я вперше відчула полегшення:не було звуків вибухів, і я могла спати спокійно. Я знову звикала до тиші навколо мене та відсутності обстрілів. Але водночас я сумувала за домівкою,друзями та знайомими. Я не знала, чи зможу колись повернутися додому.

Я жила у Львівській області 2-3 місяці - точно не пам'ятаю.

Після цього батьки вирішили перебратись до Рівненської області,тому що там було більше знайомих. Недовго збираючись, ми вирушили. По дорозі батьки повідомили про те, що хочуть відправити мене до школи. Я дуже переживала, але, здається, дарма. Життя в новому місті було не таким складним. Я пішла у школу і адаптувалася до нових умов та колективу. Мені було не важко знайти спільну мову з однокласниками, адже всі вони знали, через що я пройшла.

Як я і казала: дарма переживала - колектив був дружній.

Сьогодні я навчаюся у Рівненській гімназії за числом 5 міста Рівного, і кожен день для мене — це новий виклик. Я мрію про мирне життя, де не буде війни і переживань. Якщо чесно, я хочу стати лікарем, щоб допомагати людям, які постраждали від конфлікту. Я вірю в те, що Україна відновиться, і ми зможемо повернутися до нашого рідного дому, але якщо я буду змушена залишитися - знаю, що ні в якому разі не засмучуся.

Я знайшла багато друзів та знайомих, які мене підтримували.

На мою думку, 1000 днів війни — це не лише про втрати та страждання. Це також про стійкість, надію та віру у краще майбутнє. Ми ні в якому випадку не повинні забувати про тих, хто залишився вдома, і про тих, хто бореться за нашу свободу та спокійне життя. Я впевнена: ми переможемо!