Коли в село почали заходити російські танки, Олена з донькою виїхали до Кривого Рогу. Їх житло вже знищене, обстріли села продовжуються до цих пір.

Мені 41 рік. Маю двох доньок. Старшій 22 роки, молодшій - 13, вона школярка. Війна застала нас у різних куточках України. Старша дочка в Києві була на навчанні і працювала там, я з молодшою та мамою – у селищі. Чоловік по роботі був у Херсонській області, в Олешках, і опинився в окупації. Ми не бачилися пів року. 

Щойно влітку з’явилися перші «зелені коридори» з Херсонської області, він почав вивозити знайомих, рідних до польського кордону, а через три тижні ми зустрілися. З донькою старшою час від часу бачимось, я до неї їжджу. Зараз по нашому селищу проходить лінія фронту, і ми з молодшою дочкою перебуваємо в Кривому Розі. Чоловік їздить і допомагає волонтерам, чим може. Я педагог, а дочка навчається онлайн. 

У Кривому Розі люди не бачили війни. Коли в кінці літа тут були перші прильоти, тоді дехто почав нас розуміти. Бо багато хто вважав, що ми скористалися ситуацією, хоча ми залишилися без житла. 

У березні його розбомбили. Я сподіваюся, що вціліє квартира свекрухи і мамин будинок. Брата дім також частково пошкоджений. Сьогодні вночі у нас теж був приліт. Ті, хто там залишилися, страждають. Тяжко всім. 

Приємно, що багато українців об’єдналися, більшість підтримують одне одного, волонтери допомагають і фінансово, і всім, чим можуть. Ми не очікували, що так багато людей згуртуються і будуть допомагати одне одному. 

Березень був дуже тяжкий. Я робила свої запаси, але люди, які залишилися без домівок, де зберігалося їхнє майно, страждали. А потім почали підключатися волонтери і стали допомагати інші країни, тож зараз набагато легше. 

Коли перші танки заходили в наше селище, то ми вже групувались і виїжджали. Допомагали одне одному рідні, знайомі і сусіди, хто чим міг. У моєму випадку труднощів не було, але ми бачили різні ситуації, коли розстрілювали колони тощо. 

Домашнього кота ми забрали, а тих тварин, що на подвір’ї, не могли. Але там залишалися люди, ми їх просили, і вони по господарству поралися. 

В нашому дошкільному закладі ми підтримуємо роботу онлайн. Зараз тільки приватні садочки працюють у Кривому Розі, а державні – ні, тому з роботою дуже тяжко. 

Оскільки я педагог і маю знання з психології, то моїм рідним і близьким я допомагаю. Підтримую, кого можу, хоча б словом. Звичайно, в післявоєнний час знадобиться допомога багатьом: і військовим, і цивільним, і дітям, зокрема дошкільнятам. 

Дуже хочеться, щоб війна закінчилась швидше. Віримо в це щодня. Радіємо всім успіхам наших ЗСУ і кожному звільненому селищу. Звичайно, нам хочеться вірити у військові прогнози, що треба зиму пережити, а весною стане краще. Хочеться, щоб політики нас розуміли і думали про народ. Бо якби не об’єднання народу, то змін у кращий бік не сталося б. 

Своє майбутнє бачу тільки у вільній Україні, і щоб усі були разом. Щоб усі родини об’єдналися, і тих, кого з нами немає, доброю згадкою згадували. Щоб героїв згадували і нарешті без війни жили у своїй рідній Україні.