Мені 41 рік. Я з селища Вовчоярівка під Лисичанськом. У 2014 році ми виїжджали з сином десь на місяць. Пересиділи і повернулись додому. Тоді все було простіше. І Лисичанськ був майже цілий - там тільки два будинки розбило.
Тепер наш населений пункт повністю розбитий. Будинок мій зруйнований. Ми з чоловіком і сином встигли виїхати, поки був «зелений коридор». Дякувати Богу, хоч авто залишилося цілим. А свекруху вже вивозили з-під обстрілів після того, як у будинок був приліт. Її відвезли до Запоріжжя, потім до Дніпра, і вона була з нами.
Наш будинок наполовину був розбитий. Там потім ще жили чеченці. Собаку застрелили відразу, мотоцикл сина спалили. Сусідка там залишалась і потім розповіла.
Згодом вона теж виїхала. Її вивезли в Первомайськ, а звідти через Росію приїхала сюди до дітей. Добиралася через Європу, зробила добряче коло у свої 70 років.
У нас усе сумно, ми - безхатьки. Рік жили в Дніпрі, тепер переїхали до Києва. Бо туди, де ми мешкали, теж був приліт, і все порозбивало. З одного міста перебралися в інше. Тепер не знаємо, що робити далі і як ми будемо жити, бо в такому віці житло вже не купиш.
Говорять, що війна років на п’ять може затягнутись. Я взагалі не розумію, що відбувається. Плачу постійно. Дякувати Богу, влаштувалась на роботу в магазин. Хоча б серед людей перебуваю. А з роботи приходжу - знову плачу. Потім зранку знову йду на роботу. Ось уже два роки я в сильній депресії. Зовсім не бачу завтрашнього дня. Не хочеться, навіть у дзеркало дивитися.
Вдома у нас було все. Чоловік займався сільським господарством. Мав трактори та іншу техніку. При цьому я думала, що живу погано. А виявилося, що я дуже добре жила. Тепер у мене немає нічого. Це дуже образливо. Іду з роботи і купую то тарілку, то чашку, то подушку. А якщо далі доведеться тікати, то куди я з тими подушками? Тому нічого до пуття й не наживаєш, бо не знаєш, що буде завтра. Зарплатню отримав, заплатив за квартиру – і живеш далі.
