Сім'я Інни Миколаївни лишилась без будинку, адже їхнє село було повністю зруйноване росіянами

Мені 59 років. Я мешкала в селищі Прудянка, яке розташоване за п'ятнадцять кілометрів від кордону з Бєлгородською областю.

Близько п'ятої ранку 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Ми вийшли на ґанок і побачили велику заграву. Було зрозуміли, що там щось горить - це був пропускний пункт на кордоні. Потім всі снаряди в бік Харкова почали пролітати над нашими головами. 

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, коли на Страсну п’ятницю в нас почалися страшенні обстріли, а ще нам не було куди сховатися. Я виїхала в Охтирку на другий день після Великодня.

Був мінометний вогонь, у селі горіли будинки. Нам вибило всі вікна та двері. 

Ми виїжджали під великими обстрілами. Було страшно, бо над головою все вибухало, а по дорозі були великі вирви й горіли будинки.

Найважчий момент був, коли нам дозволили з'їздити додому, й ми побачили своє селище після бойових дій. Його просто не було: там усе згоріло. Наразі нам нікуди повертатися. 

За час війни мене найбільше шокували обстріли, пожежі, смерті людей.

Важко, коли приїздиш додому, а там - одні уламки. Все, що наживалося роками, уже немає.

Мене зворушила допомога від Фонда Ріната Ахметова. Це була гарна підтримка. 

Я не аналітик, щоб казати, коли закінчиться війна. Я тільки за, щоб мені сказали, що все закінчилося й можна повернутися додому.

У майбутньому хочу, щоб не було такого страхіття, яке коїться зараз, щоб ми жили під мирним небом. Хочу жити з радістю, не відчувати цих бід, щоб ніхто нікого не боявся, була дружня не тільки сім’я, а й уся країна. Мрію  прокидалися не від звуку снарядів, а від співу півника.