Галина Іванівна з сім'єю була змушена двадцять днів ховатись у підвалах, адже Харків щодня обстрілювали

Мені 66 років. У мене є чоловік і дорослі діти. 24 лютого ми були вдома в Харкові, о п'ятій ранку почули вибух. Я побігла до онука, який жив поруч. Ми обоє злякалися і вискочили на вулицю з лабрадором. Ми побігли на майданчик, і в цей момент пролетів винищувач, який налякав ще більше. Ми двадцять днів сиділи в підвалі, місто щодня бомбили. Моя сестра жила в Охтирці. Там у квітні вже стало тихо, і ми переїхали туди. 

Коли ми вдома були, нам давали гуманітарну допомогу, тому голодними не сиділи, та й запаси були. Коли приїхали в Охтирку, то у нас нічого не було, і нам давали допомогу.

Найбільше шокували бомбардування і стрілянина. Були такі вибухи, що страшно робилося. 

Ми переживали, бігали під вибухами. Під час війни приємного загалом нічого не було. Тільки страшно було, та й зараз лякає те, що чекає попереду. 

Усі в моїй родині переживають, боїмося й надіємося, що буде перемога.

Війна скінчиться тоді, коли наші переможуть. Ми сподіваємось на військових, на нашу владу, що вони нас захистять.

Я хотіла б дуже, щоб скоріше війна закінчилася, був мир, щоб діти ходили в школи та інститути, щоб у нас була робота, бо на пенсію не проживеш. Я б підробляла, але зараз війна, роботу важко знайти. Надіємося на краще, на те, що повернемося додому.