Маргарита Борисівна з родиною місяць провели під обстрілами в жахливих умовах, попри це – побачили багато хороших людей поряд. Виїхали випадково – з волонтерами.

Наша родина вже вдруге стала переселенцями. У 2014 році опинилися в зоні проведення бойових дій. Безпосередньо зачепили наше місто: тоді було жахливо, але не так, як цього разу в Маріуполі. Ми були в Донецькій області, неподалік від росії, але конкретно мені не хотілося б говорити назву. Там багато таких міст.

Ми в 2014 році почали жити в Маріуполі. Там прожили вісім років до цих жахливих подій, що сталися. 

24 лютого ми збиралися на роботу, але з цього дня перестали туди ходити. Події розгорталися дуже швидко: місто було дуже швидко оточене, і евакуація стала неможливою. У нас не було свого автомобіля, тому ми не змогли оперативно виїхати. 

Шокував сам факт того, що війна розпочалася. Шокувало те, що місто було зруйноване вщент, що просто так вбивали людей.

Російська армія працювала на знищення: вони знищували все на своєму шляху. Дуже страшно було жити в епіцентрі подій.

Ми ще довго будемо відходити від такого. Шокувало те, що хтось вирішив, що можна знищувати нашу країну.

Найперші труднощі, з якими ми стикнулись – відсутність води, світла, газу, опалення. Дуже холодно було, небезпечно, ми ховалися в підвалі. Там ми почувалися більш-менш у безпеці. Досить тривалий час була нестача їжі і води. Витримувати таке дуже важко. 

З їжі – те, що вдалося, в перші дні до спустошення магазинів придбати – те і було. Економно, день за днем, потроху розподіляли. Водопостачання не було. Ми за два кілометри знайшли джерело, але туди було дуже небезпечно ходити – люди гинули на шляху за водою. За відсутності газу у дворі розпалювали вогнище. Разом із сусідами збирали дрова.

Допомагали один одному, обмінювалися продуктами – якось так і виживали. Психологічно підтримували один одного, познайомилися з сусідами, стали ближче. Війна нас об’єднала.

Вражали люди, які жили поруч і виживали з нами. Був один дідусь, він вважався таким… кульгавий був, а такий виявився сильний! Допомагав нам, хоча був громадянином росії. Він був дуже порядний, мудрий, сильний. Дітки прикрашали наше життя в підвалі своїм сміхом – підвал з ними оживав. Чоловіки, які брали на себе відповідальність в забезпеченні нас і їжею, і водою – вони розуміли, що на них тримається наше життя. Я зрозуміла, що є такі чоловіки, на яких тримається світ. Дуже багато було зворушливих моментів. Вони будуть завжди в пам’яті. 

Були сильні обстріли. Було небезпечно вийти надвір, просто піднятися навіть на інший поверх в своєму будинку було дуже страшно: бігли туди, потім швидко спускалися донизу. У нас не було свого транспорту, і не було з ким евакуюватися.

Все сталося випадково. Моя рідна сестра натрапила на хлопців-волонтерів в інтернеті. І хлопець цей приїхав, нас забрав. Дорога дуже страшна була – більше двох десятків російських блокпостів. Все перевірялося, все було непередбачуване.

Не такий погляд, щось не те знайдуть – і можна було лишитися життя. Але, дякувати Богові, ми успішно виїхали звідти – я вважаю, це диво.

Я не знаю, чи залишимось ми тут надовго – ми просто поїхали подалі від фронту. Я, мабуть, не змогла б пережити ще один Маріуполь. Але ми в Україні, й за кордон поки що не збираємося. 

Війна вдруге зруйнувала наше життя. Ми все залишили, що нажили в Маріуполі. У нас знову немає житла, знову немає роботи. Все втратили, можна сказати, вдруге.

Але ми вже двічі зробили вибір залишитися в своїй країні. Ми могли, як інші люди, залишитися в окупації і працювати там. Але ми розуміли, що це наша країна, і ми хотіли, і хочемо жити тільки в Україні.

Вже те, що ми вижили, це чудо. За те, що ми живі, дякуємо Богові кожного дня. Просто війна ще триває, і все, що відбувається навколо, дуже непередбачуване – живемо одним днем. День пройшов, живі – і дякувати Богові за це. Хочеться, щоб війна закінчилася, а потім можна буде щось думати і планувати.