Моя сім’я – ми з дружиною й дві дочки. Перша дитина народилася в Лутугиному Луганської області, а друга — вже тут, у Запоріжжі. До початку збройного конфлікту я працював охоронцем Лутугинського державного науково-виробничого комбінату. Дружина на той час ще навчалася. Батьки дружини віддали нам квартиру, і ми проживали в ній. Перед війною бабуся віддала нам дачу після пожежі, я почав її трохи відновлювати, але не встиг – прилетів снаряд.

Почався конфлікт, на дорогах з’явилися блокпости. Потім почали бомбити – і дружина, її сестра, теща та старша дочка виїхали до далеких родичів у Запоріжжя. Я, звісно, залишився вдома. Потрібно було доглядати за квартирами й дачею.

Саме були бомбардування міста, аеропорту. Я продовжував працювати. Через кілька місяців дружина й дитина повернулися. Однак через день я посадив тестя й дівчаток у машину, взяли щось із речей і о шостій ранку виїхали з Лутугиного до Харкова. Залишили там бабусю дружини, а самі поїхали в Запоріжжя. Була середина літа. Вдома в цей час тривали воєнні дії.

Тут [у Запоріжжі] ми побули, напевно, місяців із півтора, практично роботу я знайти не міг. Довелося повернутися додому. Ми приїхали восени, жили там до травня. Родичі дружини залишалися в Запоріжжі.

Дружині потрібно було вклеювати нову фотографію в паспорт, і вона з дочкою поїхала в Запоріжжя. Я продовжував працювати на заводі. Із фінансами було погано. Завод переходив від одного власника до іншого. Нам видавали тільки якийсь сухий пайок. Я не знаю, що це була за допомога. Нам ніхто нічого не говорив, просто сказали прийти й отримати.

Щоб якось вижити, я пішов вчитися на муляра-монтажника. Працював на фермі за 50 гривень на день щодня з восьмої до восьмої вечора.

У місто було багато прильотів. На роботі я потрапив під мінометний обстріл. Усім було дуже страшно. За дачами поле, там стояла газова підстанція. Лежала велика труба діаметром, може, пів метра. Біля неї нарахували близько двадцяти ям. І нічого її не пробило. Усім пощастило.

Періодично прилітали «Гради», тривали мінометні обстріли. У нас у будинку вибило одне вікно, влучив снаряд просто у квартиру – усе вилетіло. Добре, що там нікого не було.

Наше місто було зруйноване відсотків на вісімдесят

Якщо все заспокоїться, імовірність нашого повернення додому зберігається. Коли я був там, місто було зруйноване відсотків на вісімдесят.

Зараз я працюю на заводі. У Запоріжжі ми відчуваємо себе в безпеці.

Через пережите змінилося ставлення до життя. Слава Богу, дружині та старшій доньці не довелося бачити обстріли. Я нікому не побажаю потрапити в такі умови, навіть ворогам, якби такі були.

Я зрозумів, що щастя в тому, що є сім’я та діти. Коли ніхто з рідних не хворіє, і в них усе нормально. Якби було своє житло, було б зовсім чудово.