Долгош Ірина, 2 курс, Природничо-гуманітарний фаховий коледж ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаркань Інна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року прийшов з розпачем, страхом, зневірою. Людське горе й невизначеність зростали, в очах було питання без відповіді: «Що далі?». Життя внесло свої корективи... Дякувати Богу, я народилася у найзахіднішому містечку України, тому в цей важкий для всіх час я трохи допомагала тим, хто потребував. Так я познайомилася з дівчиною, яка тимчасово приїжджала в Ужгород, а за кілька днів поїхала з України.

Вона розповіла мені свою історію. Оскільки вона за кордоном і не може взяти участі у цьому важливому конкурсі, щоб розповісти свою історію, то просила мене. Далі цитую її.

«Вдалині було чутно гуркіт, вибухи, через наше містечко їхали військові машини, хтось виїжджав до родичів. На заправках черги, скінчився бензин, магазини зачинені, банкомати не працюють. А далі зник газ, електрика, водогін. На сусідній вулиці був колодязь, до нього бігали всі сусіди, а їжу готували у дворі, на багатті. Батько сказав, щоб ми збирали речі, бо гуркіт наближається. А мама все сподівалася, що минеться. Але звуки повітряної тривоги лунали частіше, а сидіти в холодному підвалі, хай і в ковдрах, по кілька годин, ставало все важче.

Евакуаційний потяг мав відправлятися за пару годин. Мама метушилася, перекладала речі, казала, що скоро повернемося, сама себе заспокоюючи. Містечко спустіло, наче вимерло.

У вагонах, притиснувшись один до одного, сиділи мовчазні люди, на колінах – діти, навіть у проході на клунках примостилися. Як потім виявилося, це був останній потяг, бо розбомбило колію. Їхали на захід, через усю Україну, не було веселих розмов, частування, пустощів. Дуже хотілося пити, їжа теж скінчилася. На одній із станцій заскочили волонтери, занесли воду, печиво, консерви, хліб, ліки, цукерки.

Я ще не раз буду згадувати волонтерів, бо наше наступне життя тісно переплелося з ними.

У Львові перон зустрів нас дівчатами з пампухами, гарячим чаєм, медична бригада надавала допомогу всім, хто потребував. Як завжди, українська гостинність. Навіть у такий важкий момент. Нас заселили, а тато пішов у військкомат добровольцем, періодично надзвонював мамі, вона дуже чекала його дзвінків. А потім їх, дзвінків, не стало, а у мами з'явилося пасмо сивого волосся.

Жевріла надія, що з татом усе добре, аж потім чужий голос подзвонив, що він поранений і лежить у Дніпрі в обласній лікарні, що стала госпіталем.

Остання надія про повернення додому зникла після того, як у новинах показали, що наше містечко і прилегле село зрівняне із землею,  тільки пні від дерев стирчать до неба. Руїни, обвуглені залишки того, що колись було домівками.

Треба починати життя з чистого аркуша…»