Зіангірова Ксенія, 9-а клас, ЗЗСО-ліцей "Гармонія"

Вчитель, що надихнув на написання — Гарченкова Людмила Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я не люблю писати про війну, але вона в житті кожного з нас. Хто б що не казав, але ця війна торкнулася кожного українця: тих, хто поїхав ще в лютому, і тих, хто до останнього не покидав рідної домівки.

Перші дні війни були для мене дуже дивними і не сприймалися  як зазвичай. Враження, наче я пам’ятаю все частково.

Ми з сімʼєю намагалися завжди бути поруч в одній кімнаті – не знали, до чого треба бути готовими.

Почали облаштовувати підвальне приміщення та часто туди спускалися і вдень, і вночі. Намагалися захистити свій будинок: наклеювали на вікна спеціальні плівки, ставили пляшки з водою, вішали штори блекаут на вікна, які раніше постійно були відчинені. Ми повсякчас слідкували за сповіщеннями про повітряні тривоги, лякалися кожного звуку, іноді боялися виходити на вулицю.

З друзями ми почали переписуватися у перші ж хвилини, переживали один за одного. Шукали варіанти, як зможемо звʼязуватись у випадку надзвичайних ситуацій.

Ми боялися, що не буде ні світла, ні інтернету, і ми не зможемо підтримувати звʼязок. Деякі з наших очікувань, на жаль, справдилися.

Через деякий час багато хто зі знайомих виїхав. Я з сім’єю теж. Це було жахливо: залишати рідний дім, усвідомлювати, що деякі родичі та знайомі залишаються тут, а ти їдеш і не розумієш, чи правильно чиниш. Уявляю,  як важко було в першу чергу батькам, які були вимушені приймати рішення задля безпеки сім’ї. Я дуже вдячна своїй родині за те, що весь час перебуваю в безпеці. Уперше ми виїхали у березні, а повернулись у травні. Пригадую, що майже нічим не займалася, окрім навчання. У вільний час лише дивилася фільми та слухала музику. Не те щоб я намагалася втекти від реальності, але, що дивно, мене майже не відвідували погані думки у той час. Згодом зʼявилось бажання почати хоч щось робити і я продовжила розвиватися: читати, слухати лекції, але все-таки  відчувала, що перестала бути такою активною.

Щоденно спілкуючись із рідними, ми зрозуміли, що вдома відносно безпечно, тому прийняли рішення  повернутися. Атмосфера рідного дому та переоцінка поглядів сприяли тому, що я захопилася спортом, приділяла багато часу здоровʼю та саморозвитку. Протягом літа я вставала дуже рано та виходила на пробіжку навіть тоді, коли було чутно вибухи. Я мала декілька тренувань на день і чіткий режим дня. Хоча мене відвідували різні думки, я не зупинялася і йшла далі, дотримуючись власних правил.

Хочу приділити окрему увагу музиці. Вона - частина моєї душі.

Я піаністка і заняття для мене дуже важливі, а забрати з собою інструмент можливості не було, я займалася на планшеті, на маленькій клавіатурі.

Ця маленька клавіатура дарувала надію і надихала. Звісно, що в музичній школі навчання було тимчасово призупинено. А я зрозуміла, що війна може змінити обставини життя, але не зможе забрати у мене улюбленої  справи.

За ці  роки кожен з нас навчився боротися зі страхом. Здавалося, що все вже закінчується, але усе тільки починалося. Ситуація змінилася, коли війна наблизилася до нашого міста впритул. Вибухи ставали гучнішими та ближчими. На початку Нового року  маленьке містечко Мирноград кожен день   зазнавало ракетних обстрілів.

Ми боялися лягати спати. Раніше наші переживання не мали конкретного образу, ми могли лише уявляти це, але зараз це був постійний щоденний страх.

Люди знову починали думати про переїзд, але вже розуміючи, що навряд чи повернуться. Ми, як і багато інших, намагалися вивезти усе своє життя в одній машині. Як тоді, коли виїжджали вперше, погода була, на диво, гарною, але  я розуміла, що ми вже не повернемося знову, хоча б найближчим часом.   

Я дуже хочу вірити у те, що все буде добре і ми колись повернемося, але наше життя точно не буде таким самим.