Москаленко Нікіта

9-г клас, Харківський ліцей №119 Харківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Цибік Іванна Миколаївна

Чому бути українцем - це моя суперсила?

Пам’ятаю: вибігаю вранці на вулицю і так добре мені в обіймах рідного міста. А тепер кожен день перед моїми очима страшні картини зруйнованих міст і сіл України: палаючі навчальні заклади, лікарні, дитячі садочки, житлові будинки. Злість охоплює мене: як посміли рашисти відібрати у нас дитинство!?

Вони хотіли підкорити Україну за три дні та не врахували суперсилу моїх співвітчизників . Що ж це за суперсила , яка викликає у ворогів спочатку подив, а потім жах: “Ні, не здолати так легко їх, цих українців”. Сподівалися, що харків’яни зустрінуть їх хлібом-сіллю, та прорахувалися.

Хочеться запитати: “Куди ти лізеш, що ти тут забув? Це моя земля, це моя країна. Тут моя сім’я, тут моя родина.

Ці ліси, поля, гори і долини – рідна це моя Україна”.

Українець я – гордість це моя! Батьки мої навчили мене любити кожен куточок своєї країни, берегти і пишатися нею. Відверто кажучи, сприймав красу України як вічне, дане раз і назавжди. По-справжньому відчув любов до неї, коли вороги захотіли відібрати цю перлину. Мої друзі, які також опинилися за кордоном, зрозуміли, як і я, настільки прекрасна наша країна, які чудові українські простори, які щасливі були тут. Ми мали змогу поїхати на екскурсію до козацької Хортиці, вдихнути сили Карпатських гір, насолодитися сонцем на березі моря.

Рашистам було заздрісно, що поруч така незалежна, багата країна, захотілося відібрати, підкорити її. Не вдалося, бо українці – нащадки козацького роду, нащадки Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших, хто прославив Україну історією, культурою, волелюбністю.

Моя Харківщина, чорнобривці, калина, вишиванки…Як же вони дорогі моєму серцю.

Я пишаюся тим, що українець. Україна не стане на коліна перед ворогом , вона буде прикладом героїчного захисту своєї Батьківщини. Ніколи наш народ не буде глухим, німим, сліпим - не сподівайтеся, кляті вороги. Наша сила – в любові до країни, в особливих людях.

Так, є запроданці, зрадники, байдужі, але справжніх українців значно більше. І я серед них. Українців поважають, бо з покоління в покоління вони були і залишаються щирими, неагрисивними, відкритими для миру і дружби, взаємодопомоги, гостинними, поетичними. Жінки – це символ краси, жіночності та сили, чоловіки – відповідальності, працьовитості, хоробрості. Я щодня дякую ЗСУ за героїчну боротьбу і захист, відвагу і стійкість, за можливість повернутися в рідне місто. Ненависть і злість огортають душу, а часом і розпач, що нічого не можу зробити, щоб наблизиту Перемогу. Але чому ж не можу? Можу! Ще й як можу! Я українець! Для мене бути українцем – це продовжувати зберігати традиції свого народу: поважно ставитися до батьків та людей старшого покоління, усюди поводитися так щоб не було соромно за мене, поважати минуле своєї країни, зберігати все краще, що здобула наша історія. А зараз добре навчатися, щоб відбудовувати країну, коли стану фахівцем з комп’ютерних технологій. Маю виховувати в собі високі моральні якості, бо їх віками плекав народ: чесність, порядність, любов до рідного краю. Саме так, не бути схожим на нелюдів, які напали на Україну. Їх не поважають у всьому світі, а вони роблять спробу виправдатись, що це Україна готувалася напасти. Божевілля якесь! Та, мабуть, було чого боятись. На нас, українців, дивляться всі країни і порівнюють. Це порівняння не на користь росіянам. Любов до Батьківщини удесятерила сили українців, з яким героїзмом відстоюють кожну частинку української землі воїни ЗСУ.

Вірно, що будуть інші картини перед моїми очима: незруйнований, а відбудований, ще красивіший Харків, бо сила в незламному дусі українців, любові до землі, до нашої пам’яті, в підтримці країн, що теж прагнуть миру.