Наша сім'я велика. Ми загубили майже все - звичне життя, майно, спокій. Війна забрала відчуття безпеки. Навіть зараз діти вдень і вночі ховаються, коли чують літаки, хоча знають, що це наші. Страх залишився всередині й нікуди не зник.

24 лютого розпочалося для нас о четвертій ранку - від вибухів і яскравих спалахів. Уже того ж вечора ми спали в підвалі. Діти знали про війну ще з 2014 року, адже багато чули про неї та обговорювали. Але саме 24 лютого ми всі зрозуміли, що почався зовсім інший етап нашого життя.

Кожен день був страшним. На вулицях лежали мертві люди. Було страшно навіть відпускати чоловіків по воду, адже щоразу доводилося прощатися, не знаючи, чи повернуться вони. Але найстрашнішим став день, коли ми виїжджали з рідного міста. Ми не знали, що чекає попереду. Попереду було шістнадцять російських блокпостів і обстріли біля Василівки. Цей шлях назавжди залишився в нашій пам'яті.

Після всього пережитого я страждаю від панічних атак. Діти зовні реагують спокійніше, але я розумію, що війна залишила слід і в їхніх серцях.

Попри все, у нас є речі, які нагадують про пережите, але ми не можемо з ними розлучитися. Коли ми переїхали до Умані, у перші дні моя дитина пошила маленького зайчика з костюма, у якому жила в підвалі. Для когось це просто іграшка, а для нас - символ того, через що нам довелося пройти, і нагадування про силу дитячої душі, яка навіть серед війни знаходить спосіб зберегти надію.