Через війну життя нашої родини змінилося повністю. Діти втратили друзів, свої улюблені речі та рідний дім. Ми втратили роботу і все, що будували роками.

У день початку повномасштабного вторгнення ми були вдома. Зранку я вийшла на зупинку, щоб їхати на роботу, але навпроти вже стояв танк, а навколо лунали вибухи. Ми жили у Східному мікрорайоні Маріуполя і одними з перших побачили військову техніку. На роботу я так і не поїхала. Повернулася додому, ми швидко почали збирати речі, а ближче до обіду змогли виїхати до центру міста, де тоді було трохи спокійніше.

Коли ми зрозуміли, що це справжня війна, сказали дітям зібрати найнеобхідніше і пояснили, що їдемо лише на кілька днів. Ми намагалися їх заспокоїти, хоча самі не знали, що буде далі. Діти були розгублені й налякані.

Найстрашнішим випробуванням став виїзд із Маріуполя. Спочатку ми двадцять чотири години, голодні, їхали до Бердянська. У машині було семеро людей. Виходити не можна було, бо могли застрелити. На блокпостах чоловіків повністю роздягали, а військові поводилися дуже жорстоко. Потім ми їхали гуманітарним автобусом до Запоріжжя. У переповненому автобусі було близько ста людей. Люди плакали, кричали, їхали майже двадцять годин. Уночі автобуси стояли просто в полі, у сірій зоні. Керівник колони сказав, що нам пощастить, якщо ми переживемо цю ніч. Згодом нам довелося йти слідами автобуса через мінне поле, тому що важкий транспорт не міг проїхати далі. Я досі вважаю, що саме ця дорога залишила більшу травму, ніж тижні, проведені в підвалі. Коли ми нарешті вийшли з автобуса в Запоріжжі, усі почали плакати від щастя, що вижили.

Усе пережите залишило глибокий слід у нашій родині. Ми живемо з постійною тривогою, а діти особливо бояться гучних звуків. Найважче під час облоги було без води. Щоб набрати чистої води, ми ходили до мечеті. Дорогою бачили тіла загиблих, вирви від снарядів, а над головами постійно літали ворожі літаки. Найбільше я молилася, щоб ніхто з рідних не захворів, адже в холодному підвалі було багато людей, і хвороби поширювалися дуже швидко.

Від нашого колишнього життя залишилися лише ключі від квартири. Для когось це звичайні ключі, а для нас - єдина річ, яка досі поєднує нас із домом, куди ми так мріємо повернутися.