До війни у нашій сім'ї все було стабільно, а потім прийшов розлад. Ні, в сімейних відносинах все було добре, але з'явилося не розуміння, що треба робити. Куди йти, куди податися? Запитань було багато, а відповіді жодної. Мені довелося залишити улюблену роботу, щоб навчати дітей на онлайн навчанні. Було сумно. Обпікаюче сумно. Але я розуміла, що якщо я цього не зроблю, буде гірше. І ось, майже через чотири роки, питань все ще багато, і відповідей все ще мало. Наша сім'я прийняла те, що за умов війни можна жити далі. Це не легке життя, але воно можливе.

Страшно було від усвідомлення, що тепер нашому місту світить ще більше небезпеки. Цей вибух був настільки моторошним, що пробрав до кісток. А за кілька секунд прийшло моторошне усвідомлення, яке засіло в голові до сьогодні. Після цієї серії страшних вибухів нам довелося кілька днів жити в підвалі через страх за своє життя. Але, на щастя, все обійшлося. 

Так, це були перші дні війни. На полицях не було їжі, і, в принципі, в магазинах не було товарів. Ми знали, що люди можуть бути добрими, але не думали, що так. Як тільки ми і ще деяка група людей зізналися в тому, що у нас немає навіть банальної їжі, виявилося, що є гуманітарна допомога. І небайдужі люди, які допомогли нам. Це докорінно змінило наше уявлення про людей. Так, злі люди теж є, але, як здається нам, більше добрих. 

Так, нам доводилось допомагати. Весь свій старий одяг ми віддаємо у благодійний фонд "Червоний хрест" майже від початку війни. Ми віддаємо не лише речі, а й іграшки, книги та речі першої жіночої необхідності, адже не всі жінки мають гроші на це. Ми знаємо, що є люди, у яких становище гірше за наше. Коли їжі почало ставати трохи більше, ми також віддавали її. Наша сім'я вважає, що в умовах війни всім варто бути трішки добрішими, і допомагати один одному. 

Це було і на початку війни, і за кілька місяців після. Так як я пішла з роботи, грошей стало значно менше, і їжі, ясна річ теж. Якщо на початку ми якось справлялися, то потім, коли прилетіло до заводу мого чоловіка та єдиної працюючої людини в сім'ї, платити йому стали значно менше. Довелося буквально справляти кінці з кінцями, і по кілька тижнів нам не було що їсти. Нас врятувала лише гуманітарна допомога та добрі люди. 

Усвідомлення, що колись війна все одно має закінчитися. Завжди після чорної смуги настає біла, і це очевидно. Просто його треба зачекати. У нашому випадку ми чекаємо вже чотири роки.