Пристосовуємось до нового життя під час війни у прифронтовому Запоріжжі. Живу разом з донькою, виховую її одна, родичів в інших областях України та додаткових грошей не маю, тому лишаємось у місті. В ночі сидимо в коридорі, а в ранці іду на работу, а донька в школу, звісно що звикнути до цього не можливо.  

Мене дуже вразило на початку війни, коли через Запоріжжя їхали люди з окупованих територій Запорізької, Донецькоі та Херсонської області. Я допомагала в шелтері та бачила, що люди приїздили на машинах, де жодного вцілілого скла не було, багато хто тікав без нічого, без зубної щітки та змінної білизни. Це було страшно.

Не можу сказати, що змінило, але дуже допомогло. Коли почалась війна дитині було 8 років, вона всі ці події сприймала як дитина, могла в ночі не чути вибухи. Або під час вибухів йшла собі  до дому, бачивши як розбігаються люди з вулиці. Але коли йшли роки та вона дорослішала, і почала сприймати як доросла, боятися, плакати та навіть був анурез. Зверталися за допомогою до психолога і я дуже вдячна, що отримали цю допомогу безкоштовно, тому що наша родина не взмозі сплатити за курс психологічної підтримки.

Так, я працювала волонтером в шелтері, зустрічали, розселяли, закривали базові проблеми, гігієна, їжа.  І досі допомогаю видавати людям ВПО продуктову допомогу. 

Мені допомагає триматися моя дитина.