Вовк Ярина, 10-а клас, Харківський Університетський Ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання — Кадубенко Світлана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік. Звичайний день, о 8:30 розпочалися заняття у ліцеї, все як завжди - уроки, друзі, школа. Ввечері я дуже хвилювалась, готуючись до контрольної роботи з фізики, що мала бути наступного дня. Але о 5 годині ранку мама з татом розбудили мене словами, що здавалися нереальними: “Прокидаємося, почалась війна.”

Спочатку я думала, що мені це наснилося, настільки неможливим та за межами реальності все це мені здавалося.

Я досі памʼятаю, як було страшно, пам'ятаю ці звуки вибухів, літаки та гвинтокрили в повітрі, а потім усе як у тумані. Я з братом і бабусею нікуди не виходили з дому, спускалися в підвал та сподівались, що ось-ось це все закінчиться, бо у 21 столітті так не може бути. Наш маленький песик дуже реагував на вибухи, і ми розуміли, що коли він виє та нервує, то зараз буде обстріл. За два тижні проведені у Харкові, усі були виснажені та налякані. Їхати з міста боялися, бо обстріли були постійно, а потім

дізналися, що по дорозі з Харкова розстріляли машини з людьми, загинули цілі родини.

6-го березня батьки прийняли рішення виїжджати, бо напередодні біля нас був приліт. Ми сиділи у підвалі у велосипедних шоломах, щоб захистити голову, а тато нагорі у будинку, на всякий випадок. Страшно, дуже страшно. Ми були цілі та здорові, але відчували біль. Це був біль незрозумілий, але відчувався майже фізично. Біль від страху, що межував з жахом, від розпачу, від невідомості… І сльози… Багато сліз...

Продукти закінчувалися, а в магазині були тільки чипси та всякий непотріб, єдине смачне, що мама принесла - це був хліб, який давали один у руки.

Шостого березня, о 12-й годині, наша сімʼя покинула дім. Всю дорогу плакали та молилися.

10-го березня ми були вже  у Львові - відчуття спокою та тиші. Незнайоме місто, чужі люди, нова оселя… І знову страх. Не дивлячись на все це, Львів нас зустрів запашним та гарячим хлібом, якого було вдосталь, відкритими магазинами та неймовірними людьми, співчуття яких дали нам сили йти далі.

Навчання розпочалося в кінці квітня, і саме тоді все почало ставати на свої місця. Спілкування з вчителями, однокласниками відволікали від постійних сигналів тривог. Почала з'являтися надія, що давала спокій і зменшувалася той неймовірний біль… Всіх розкидало по світу, та на онлайні ми поруч, як у школі до війни.

Але відчуття тривоги не покидало мене, тому що в окупованому місті Купʼянськ залишилися мої прабабусі та прадідусь. Ми навіть не знали, чи живі вони. Усі 8 місяців наша родина жила надією, щоб вони дочекалися, вижили.

У вересні 2023 року, після визволення міста від окупантів, перевезли їх до себе. Живі… На душі вже легше.

Почався період адаптування, школа, заняття українською та англійською мовами, спорт, нові знайомства, нові друзі. Нова я.

Майже три роки, я не була вдома, але точно знаю - я повернусь! Життя продовжується, частина мого серденька назавжди залишиться там, де мій дім, у моєму незламному Харкові.

1000 днів війни - днів мрії та сподівань, віри у світле майбутнє, в наших захисників та захисниць. Віримо в Україну, Україна понад усе!