24 лютого 2022 року о 5.00 годині ранку я проснулася від звуку літаків над будинком. Подумалось, чому це вони так рано розліталися. А через декілька хвилин почула, щось схоже на грім і не зразу зрозуміла, що це були вибухи.

Взяла телефон до рук і прочитала, що росія розпочала повномаштабний наступ на Україну. Сна як і не було.

Зателефонувала донькам у Миколаїв і Одесу, щоб вони їхали додому. А сама почала збиратися на роботу до школи. О 7 ранку більшість моїх колег уже було там. Було прийнято рішення про тиичасове призупинення навчального процесу і ніхто і подумати не міг, що дистанційка протягнеться так довго. Вже 26 лютого до школи почали прибувати наші захисники і ми організували їм харчування.

Пекли, варили з продуктів, які приносили з дому спочатку самі, а пізніще і жителі селища. Організували збір білизни і теплих речей для хлопців, ліки.

Найбільша трудність - це не піддатися паніці. " Тривожна" валіза була зібрана, але я вірила нашим захисникам і не покинула домівку навіть тоді, коли окупанти підійшли занадто близько до мого селища. Кормили хлопців і вірили їм.

Страшно трішки було, коли прилетіли ракети за метрів 500 від селища і в людей знесло криші, потріскали вікна.

А ще, сильно тривожно було за наші міста, які піддавалися нещадним обстрілам. Шокувала кількість біженців( впо) в селищі і дитячі очі, повні страху. Намагалися допомогти і їм: продуктами, одягом, дитячими іграшками і просто розмовами.

В перші тижні були великі перебої з продуктами харчування, а ще ж і захисників потрібно було кормити. То ділилися з сусідами і односельцями, хто чим міг і так вистояли.

В перші дні війни старша донька з онучкою переїхали до нас з Миколаєва і пробули більше року у мене. Зараз повернулися назад до міста. А менша донька весь час була в Одесі і займалася волонтерством довгий період, зараз працює.

Наша родина постійно допомагає ЗСУ.

З перших днів війни я з колегами варили їсти нашим захисникам. Їх прибувало кожен день і затримувалися вони на добу чи дві. Іноді машини з хлопцями затримувалися тільки на пару годин і потрібно було встигнути їх нагодувати.

Ми були не знайомі, але за декілька годин ставали рідними.

8 березня наші воїни влаштували нам невеличкий концерт і подарували по тюльпану. Це настільки було несподівано і приємно, що ми не змогли стримати сліз. Уявіть, їм іти у бій через пару годин, а вони нам співають і дарують квіти в знак вдячності.

Я пам'ятатиму це завжди!!!

До війни я працювала і працюю вчителем. Свою роботу дуже люблю і змінювати не планую.

Є речі, які нагадують мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року! Прапор України з підписами захисників, який вони залишили мені в музей школи, як його керівнику. А ще, осколок від ракети, який прилетів у двір сусідів і пробив раму у вікні.