Старцева Катерина, група Д-22, Одеський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Битка Валерія Володимирівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли 22 лютого 2022 року почалася війна, я була звичайною школяркою. Як і всі інші люди я будувала плани на майбутнє.

О четвертій годині ранку я прокинулася від гучних гулів, але не придала цьому значення, бо неподалік від нас знаходиться полігон, і коли в мирний час там проходили навчання, то в нас було чути. А о сьомій годині ранку мене розбудила мама і я почали збиратися до школи, а потім вже подзвонив нам мій класний керівник та сказала що почалася повномасштабна війна росії проти України, та до школи ніхто не йде. Через декілька днів всі навчальні заклади перевели на дистанційне навчання.

В перші дні, навіть місяці були дуже важкими, сповненими страху, тривоги, розгубленості, шоку. Я намагалася себе опанувати, але не завжди це виходило.

Люди масово почали купувати воду, продукти, свічки та сірники. За 2-3 дні в магазинах майже нічого не було.

Щоб отримати кошти в банкоматі, потрібно було стояти довгу чергу, бо були часті перебої зі світлом. Кожна людина почала готувати собі укриття. В моєму випадку це був підвал вдома, який ми облаштували і де не раз там перебували по декілька годин. Хтось залишив свої домівки і виїхав за межі Одеської області. Але ми не покидали рідну оселю, хоч і подекуди було дуже важко.

Ми опануваши свій страх, зрозуміли що треба жити далі і робити все для того, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Ми поринули у світ волонтерства.

В школі почались збори для ЗСУ. Ми малювали малюнки, робили маленькі обереги, плели з бісеру ангеликів, пекла різні смаколики, потім передавали нашим воїнам, які з перших днів війни пішли захищати нас від ворота. Коли в шпиталі нашого міста почали поступати перші поранені бійці, мама разом з іншими батьками нашого класу купляли одяг, предмети гігієни і передавали їх для поранених бійців. А коли в нашому селі ховали бійців я разом з однокласниками та вчителями створювали живий коридор.

Наразі у нас в селі Олександрівка є Алея Слави пам'яті загиблих солдатів нашої Фонтанської ОТГ. Я з молодшою сестрою та мамою часто ходила туди щоб покласти квіти або поприбирати.

Також ми допомагали переселенцями Маріуполя, Херсона та Миколаєва. Одного разу під час вечірньої прогулянки в парку, ми познайомилися з родиною переселенців з Миколаєва, котрі стали нам добрими друзями. Хоч і через рік вони повернулись до рідного міста, ми не втрачаємо з ними зв’язок та надалі спілкуємось з ними, але в телефонному режимі і обмінюємось подарунками.

Я намагаюсь і надалі допомагати, тим хто цього потребує. Підтримувати інших — це було і є моє невеличке хобі, яке допомогло багатьом людям.

Мої 1000 днів війни це 1000 боротьби болю й безкінечної надії. Я зрозуміла, що допомогою є не лише матеріальна підтримка, а й психологічна. Це людяність, віра в нашу перемогу. Кожний день, це наче нова ланка у великому ланцюзі нашої спільної боротьбі за свободу.

Озираючись назад, я бачу як війна змінила нас усіх, головне не зламала наш дух. І хоча війна триває, я вірю в те що ми здолаємо всі труднощі. За ці 1000 днів ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими, навчилися цінувати кожну мить і кожну людину яка поряд.

Я вірю в нашу перемогу, наша поранена та окровавлена країна обов'язково підніметься з руїн і наче птах полетить в світле та щасливе майбутнє.