Жителька Гуляйполя залишилася без того, що заробляла та облаштовувала все своє життя

У перший день війни були вдома. Тоді ми ще не думали, що це довга війна. У перші дні ми були в квартирі, у ванній ховалися. А як зійшли вниз, стали шукати підвал. Ми не могли поряд знайти такий, де могли б зупинитися: не було місця. Було тільки для однієї людини, як нам сказали, а нас троє. Була я, мама і сестра. І це мені, напевно, найбільше запам'яталося: не сам початок війни, а ставлення людей.

Світло в нас закінчилося ще 22 березня. Потім не стало газу. У нас автономне опалення. Потім зникла вода. Світла й тепла не було, а воду місцева влада підвозила машинами. 

У перші дні нас ще не так бомбили. А потім побачила знайомих, що на околицях Гуляйполя жили. Однокласниця каже: «Ми вже без хати залишилися». Будинки без вікон, деякі квартири з дірками, без стін, бо обвалилися. Тоді тільки ми зрозуміли, як це насправді страшно. 

Ми вже були в підвалі. Він був зовсім не облаштований. Люди, що могл те для своїх дітей і зробили: якісь дошки поклали. Декілька днів пройшло, як нас почали громити, обстрілювати Гуляйполе. Тоді стали евакуювати. Спочатку міська влада батьків із дітьми вивозила. А потім голова міської ради сказав, що буде евакуація і всі охочі зможуть покинути Гуляйполе. 

Були організовані автобуси для виїзду. У перший день був жах. Сказали по дві сумки маленькі взяти. 

Люди штовхалися, щоб запхатися в автобус. 

Були автобуси якісь, маршрутки, машини. Поїхали колоною до Запоріжжя. Досі ми тут.

На мою думку, війна ніколи не закінчиться, поки самі люди не поміняються. Майбутнього я не бачу. Їздила в Гуляйполе – квартира розбита. Поряд однокімнатної взагалі нема, а в нас ні вікон, нічого. Що з дахом, не знаю - його ж не видно. Те, що в нас було, роками збиралося, все зникло. У мене своєї квартири немає - я жила з мамою, так за все життя й не заробила на помешкання. А тепер діти мої скитаються по чужих хатах. Яке тут може бути майбутнє?