Прірез Ангеліна, 16 років, учениця 11-У-1 класу ліцею № 24, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Жушман Людмила Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Щоразу, коли я згадую мирний час, у моїй голові постають спогади, як двадцять третього лютого я сиділа на уроках і ніхто з моїх друзів навіть не підозрював, що всього один день буде здатен змінити все наше життя, зруйнувати всі наші плани на майбутнє.

Ніколи не думала, що колись почую слово «війна» десь, окрім лекцій з історії. Ще мій прадідусь (а він воював) розповідав мамі, а вона – мені, про жахливі події війни й геноциду.

Здавалося, що ми будемо першим поколінням, яке не застане воєнного часу, не переживе ці страхи, ніколи не відчує на собі лихоліття, бо всі вірили, що в двадцять першому столітті неможливе вбивство людей апріорі.

Двадцять четвертого лютого я прокинулась від фрази батька: «Почалося». Тоді ще погано розумілося, ЩО саме почалося: почалася найгрубіша помилка людства. Увесь день був як у тумані. Здавалося, ніби час зупинився. Розум плутався від непорозуміння, чого чекати далі, що буде? Повне спустошення, нічого не вкладалося в голові, а на фоні постійно шуміли новини…

У мами з батьком була річниця весілля в цей день. Надвечір тато повернувся з роботи з великим тортом і посмішкою крізь сльози.

Він був найспокійнішим серед нас, тому підбадьорив настрій, пообіцявши, що все обов‘язково налагодиться, що наша країна – єдина й непереможна, а народ – найсильніший! Тоді наша вечеря була найемоційніша за весь час. А через декілька тижнів батько пішов на фронт. Захищати. Країну! Родину!

З того дня до цього часу минуло 233 доби повномасштабного вторгнення в Україну. Багато чого я навіть не уявляла собі в перші дні війни. У мене й досі не вкладається в голові, що є люди, які можуть вільно натиснути на кнопку, убиваючи щодня сотні інших. Але ні,

це не люди – це справжні вбивці, яких раніше стримував тільки закон. У кожному з них – натура хижака, а лінія фронту – плацдарм для здійснення беззаконня.

Нелюди, що ви хочете в нас відібрати? Свободу, якої у вас ніколи не було?

Тисячі домівок зруйновані вщент через обстріли. Мільйони українців стали біженцями, покинули свій рідний дім, своє рідне місто, країну. Моя родина також зіткнулася з проблемою переселенців. Хоч зараз ми з мамою знаходимося в безпечному місці, але зовсім не відчуваємо спокою. Кожного дня ніби переживаємо всі сирени на собі, хвилюємся за наше місто, за всі інші міста, за наших близьких, а найбільше – за тата, який служить у ЗСУ. 

Кожного дня ллється кров наших солдатів за свободу України. І доки український дух живий – буде жити вся країна. Ми – єдина нація, і зараз це бачить світ. Усі країни почули наш голос, побачили нашу рішучість, перейнялися нашою проблемою. Уся Європа надає нам допомогу, надсилає зброю, а звичайні люди підтримують і співчувають. Вони вірять у нас не менше, ніж ми віримо в нашу перемогу. Добро завжди перемагає зло! 

Настане день, коли кожен почує від нашого Президента: «Дорогі громадяни, захисники й захисниці, – ПЕРЕМОГА!» І буде мир на нашій землі й в усьому світі!

Слава Україні!