Ми добре жили, але не розуміли цього. Господарство тримали, у нас усе було. Весь вік добро наживали, а тепер усе пропало. Вимушені по світу вештатися. Зараз я - переміщена особа, живу в Запоріжжі. Діти і внуки мені винаймають житло, тому що ми з жінкою не в змозі це зробити. Вимушені сидіти на шиї у дітей. 

Наша хата повністю розбита в Гуляйполі, все заросло чагарниками. Ми вже понад два роки не були там. Онук наш у Гуляйполі працює в МНС, а потім сюди приїжджає на відпочинок. Вони з жінкою житло орендують тут. Дочка старша в гуртожитку живе, а молодша давно мешкає в Запоріжжі і працює в банку. 

Ми все почули в перший день, а через тиждень почали бомбити Гуляйполе. До 12 березня ми просиділи там, по погребах ховалися. У нас погріб слабенький. Ми там сиділи, поки дочка з внуком нас не змусили виїхати сюди. Найняли машину і вивезли нас, у чому були, фактично без нічого. 

Ми зимові речі забрали, бо тоді ще морози були. У хаті не топилося і в погребі було холодно. Ми б, може, і далі там сиділи, але діти нас змусили поїхати. 

Фактично нас підтримує гуманітарна допомога. З грошима туго. Ми зареєструвалися в ООН, і нам обіцяють заплатити. Я багато де реєструвався, і багато де виходило. Отримую дві тисячі як ВПО і 2,5 тисячі пенсії. А оренда квартири – шість тисяч. Як так можна жити? У нас на двох із бабусею 11 тисяч виходить на місяць. Якби ми платили за квартиру самі, а не діти нам допомагали, то нам би було важко. Одна пенсія йде на лікування. У бабусі хвороба, дві операції, і в мене онкологія, сім операцій. На ліки багато дуже витрачаємо. 

У нас є надія повернутися додому. Діти не налаштовані, щоб ми туди їхали, тому що там дуже багато роботи і дуже багато вкладатися треба. Хата напівзруйнована, а чи допоможе держава - незрозуміло. Ми сподіваємося на перемогу. Якби в мене було здоров’я, я б теж пішов.