Сім’я з маленькою дитиною переїхала з Харкова до Одещини, але в порту прибережного міста теж бувають прильоти, які лякають малюка

У мене невелика сім'я. Я з міста Харкова. Мені 31 рік. Я маю маленького сина, він інвалід першої групи.

Перший день війни був якимсь незрозумілим. Ми проживали дуже близько від кордону з Росією - за 37 кілометрів. Прокинулися о п’ятій ранку від вибухів, небо було все червоне. Ми не розуміли, що буде далі. Дитині на той час було пів року. Я сиділа цілий день в інтернеті, моніторила новини. Тоді не відразу стали писати, що почалася війна. 

В центрі міста ще працювали аптеки, супермаркети, магазини. А от у нашому районі не працювало зовсім нічого: жодна аптека, жоден магазин. 

Ніхто ж не думав, що почнеться війна. У мене було трошки суміші дитячої. Зіткнулися з нестачею не для себе, а для дитини. Потрібні були і памперси, і суміш. Але нічого, знайшли. 

Ми виїхали 14 березня потягом евакуаційним. Слава Богу, людей було не дуже багато, нам пощастило. Ми виїхали до Львова, а звідти – до Польщі на три місяці. Потім повернулися. 

Моя подруга проживає на Одещині. Вона також із Харкова, а тут часто відпочивала до війни. Подзвонила мені і сказала: «Тут тихо, приїжджайте». Це місто Чорноморськ. Ми приїхали, побули трішки вдома, а 3 вересня знову виїхали в Одеську область, тому що в нас знову почалися сильні обстріли. 

Нашого знайомого розірвало. Ми якраз у центрі були з дитиною в цей час. Дуже сильні були вибухи. Ми вирішили, що життя дитини – це найдорожче. 

Приємно вражають наші люди. Не тільки ЗСУ, а й волонтери. Хто як може, так і допомагає.

Зараз ми вибрали не дуже хороше місце для життя. Проживаємо близько до порту, і звідси Одеса недалеко. Тож зараз наша дитина каже «бах» і тікає в коридор. А оскільки мама глухоніма, то для неї це складно. 

Ми її забрали з деокупованої території. Вона жила в Харківській області і на військових реагувала дуже погано. Вона смикалася, кричала. Для неї все це було дуже травматично. Вона не розуміла, де хороші воїни, а де погані. Вони там постійно були без світла, води, газу. Але зараз у мами, слава Богу, все добре. 

Я б хотіла, щоб був Харків і море. І щоб не було цієї клятої Росії. Бо вона за стільки років свого існування нікому нічого хорошого не принесла. Я хочу, щоб у нас був мир і все це скоріше закінчилось. Тому що гине дуже багато людей – і цивільних, і військових. Це дуже страшно.