У нас у Войтово війна почалася зі стрілянини. Гуркіт стояв, саме тоді ми відчули, що це війна. Танки стали їздити, потім на краю села почали бомбити. Ми чули свист і вереск, як ніби дах зараз впаде.
Моєму молодшому синові тоді було 6 років, і він ставився до того, що відбувається, граючи. Спочатку, коли починали бомбити, діти лякалися. А потім наша бабуся піднімала руки і кричала: «Ура, наші прийшли!» І вони почали ставитися до вибухів, як до гри. Немає у них такого переляку, який у інших діток з'явився тоді, на психіку не так сильно вплинуло…
Ми нікуди не їхали, весь час тут були, тому що я є активісткою нашого села. Тоді страшно було взагалі ходити вулицями, завжди було чути.
Зараз знову стріляти почали. У мене діти навіть злякалися, кажуть: «Боже, як ми забули про це!» Вікна деренчали. Я спочатку думала, що це грім. Вікно відкриваю, а там стрілянина щосили йде.
