Войтенко Богдан, 10 клас, Великодальницький ліцей №2, с. Великий Дальник Одеського району Одеської області

Викладач, що надихнув на написання есе – Парубіна Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка триває ось уже тисячу днів, змінила не лише моє життя, а й долі мільйонів українців. Це тисячі днів боротьби, страждань, втрат, але водночас і незламної надії та духу. Кожен з нас має свій власний шлях у цій війні — шлях, сповнений викликів, самовідданості й постійного пошуку відповіді на запитання: "Що далі?"

Мій шлях у цій війні розпочався з перших тривожних новин.

Пам’ятаю, як зранку 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів, сирен, що лунали над селом. Мене охопило відчуття страху і нерозуміння того, що чекає нас далі. Проте вже тоді стало ясно, що наш світ більше ніколи не буде таким, як раніше.

Пам'ятаю, коли я прокинувся, всі кудись поспішали, мама з татом бігали, сестра комусь дзвонила. Була жорстка метушня, в якій переживали і боялися за свої життя. Ще багато хто писав мені в цей день: бабуся, тітка, хрещена, сестри і брати. Ніхто не знав, що буде далі.

Перші дні були емоційно важкими. Я не міг повірити, що насправді відбувається те, що раніше здавалося нереальним. Щоденні новини про обстріли, зруйновані міста й тисячі біженців змушували відчувати біль і безпорадність. Проте разом із тим зростала й рішучість — рішучість діяти, допомагати, бути корисним своєму народові.

Після року війни мого батька мобілізували, ми з мамою не знали, що робити. Пам'ятаю, як у неї були сльози на очах, коли вона про це дізналася, а я намагався тримати все в собі.

Через кілька днів ми зустрілися з батьком, щоб передати речі, які йому були потрібні. Я не міг сказати ні слова. Хотілося плакати, але щосили намагався не показувати своїх емоцій. Через місяць він повернувся додому, такої посмішки на обличчі матері я ніколи ще не бачив. Ми були найщасливіші. Та згодом його знову відправили в Запорізьку область, де він перебуває й досі.

Сьогодні, через тисячу днів війни, мій шлях продовжується. Це шлях змін — як у собі, так і в навколишньому світі.

Я навчився бути терплячим, витривалим і відповідальним. Війна показала, що в найнебезпечніші часи з’являються герої. Їх в Україні зараз багато, це всі оборонці нашої землі. Хоча не вважаю себе героєм, але кожен мій маленький крок, кожен внесок у нашу спільну перемогу — це моя власна битва за майбутнє.

Попереду ще довгий шлях. Але я вірю, що ми зможемо пройти його разом, спираючись на підтримку одне одного, на незламну віру в нашу перемогу та свободу.

Бо тисяча днів — це лише частина великого шляху, який повинні пройти заради майбутнього, в якому пануватиме мир і справедливість.