Пірнач Олександра, 16 років, студентка 1 курсу Київського професійного будівельного ліцею, група 17, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Бобровська Оксана Юхимівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мене звати Олександра, мені п’ятнадцять років, я з міста Києва. Хочу трішечки розповісти про своє життя перед початком війни.

До початку війни та терористичних злочинів в Україні, я була звичайною дівчиною тінейджером, яка полюбляє гуляти у різних точках Києва, котрій подобається шалене життя, зустрічати захід сонця десь на Хрещатику. Двадцять третього лютого, їдучи у трамваї додому, я ненароком почула, як бабусі пошепки розповідали щось про воєнні плани путіна, про вторгнення в Україну. Однак, не надала цьому великого значення.

Двадцять четвертого лютого, о п’ятій годині ранку, я почула потужний вибух. Той день назавжди залишиться в пам’яті, бо ще й досі мешканці України бачать те, що відбувається навколо і не вщухає. Навіть через роки таке підле зухвальство з боку ворогів неможливо буде забути.

Тоді, мама, давши мені перший ліпший одяг, який потрапив їй до рук, наказала швидко збиратися та спускатися до укриття. Емоції в той момент були дуже змішані та нечіткі, що я відчувала тоді, неможливо описати. Важко уявити, як би мої діти, у віці п’ятнадцяти років таке переживали. Перебуваючи в укритті того ранку, я збагнула справжні цінності життя. Раніше думала: як би вмовити батьків на вечорниці до подруг, як би мені довше погуляти, де б краще сфотографуватися… А тепер зрозуміла, що це всього лиш незначні дрібниці, які точно не мають бути на першому плані.

Колись, проходячи повз місця, які тепер стали укриттями, ніколи не думала, що зараз, у п’ятнадцятирічному віці, мені доведеться тут ховатися від війни.

Сидячи у бомбосховищі, багато людей були занурені в гаджети, а мене так сильно торкнули і вразили події, що я хотіла бути один на один із своїми думками. Ось так я і провела перший місяць цього пекельного життя в Києві.

Згодом ситуація в моєму місті покращилась, потроху ми почали адаптуватися до подій та ставати більш спокійними. Щоб не було так страшно, ми всією родиною спали на одному ліжку. А зранку, прокинувшись, намагалися будувати якісь плани, не падати духом, триматися усім разом. Одного ранку, в одну мить наш спокій перервав сильний вибух, від якого декілька разів підстрибнув наш будинок. У ці секунди, не розуміючи нічогісінько, ми чимдуж кинулись бігти до укриття під звуки вибухів, а бите скло розсипалося в нашій кімнаті. Часу не було навіть на те, щоб одягнути верхній одяг. В укритті, крізь сльози, я почала розглядати людей навколо. Багато хто був у паніці, хто, як і ми, - без верхнього одягу. Згодом до нас в укриття спустилася моя подруга, яка живе навпроти.

Спершу було незрозуміло, чому вона плаче, але за мить, я усвідомила, що в її будинок влучила ракета, розтрощивши їх квартиру в щепки.

Через деякий час обставини в Києві стали ліпшими. Ми полагодили вікна, подруга поселилась у нове помешкання, все йшло на краще.

Напевно, у кожного з нас є кумир, приклад для наслідування. Для мене таким прикладом стала моя мама. Під час цих нестерпних днів в її очах я бачила відвагу, підтримку, ласку, тепло, від чого мені ставало спокійніше.

Я продовжую жити далі, але глибоко в серці розумію, що це ще не кінець, і нам усім доведеться добряче триматися ,кожному на своєму фронті приближати нашу Перемогу.

Від щирого серця дякую ЗСУ та президенту України за їхню спільну роботу, сильну витримку та нашу можливість прокидатися вранці, пити гарячу каву, навчатися, щоб бути успішними і приносити користь своїй державі.

Україна Переможе! Слава Україні!