Желєзна Валерія Олександрівна, 16 років, студентка 2 курсу Київського професійного коледжу інформаційних технологій та поліграфії, м. Київ

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прокинулась о 5 ранку від дзвінка моєї тьоті, вона подзвонила моєму татові й сказала, що почалася війна…

Вона зі своєю сім’єю збирались виїжджати з Києва до друзів в будинок за містом, і запропонувала нам поїхати з ними, але мої батьки сказали, що поки не зможуть поїхати через те що ніяк не підготувались до цього, і сказали, щоб я їхала одна. Я встала з ліжка і як можна швидше почала збирати речі, взяла я зовсім трохи, адже думала, що ввечері вже повернусь додому. В цей час по телевізору ми слухали звернення президента. Що я відчувала в той момент? Я відчувала шалений страх за рідних і близьких мені людей, страх за те що буде далі, за те, що буде з країною. Мене трясло і я намагалась тремтячими руками взяти все необхідне, але не взяла навіть зубної щітки. Я вийшла з дому десь о 5:30 на вулиці ще було темно, а люди йшли з сумками до зупинок та своїх машин, в той момент я взяла себе в руки та постаралась заспокоїтись і не панікувати.

Коли я дійшла до тьоті то побачила, що вони розгублені та не розуміють, що робити, я постаралась заспокоїти свою двоюрідну сестру якій 6 років, вона не розуміла що відбувається і просто плакала. О 6:00 ми вже їхали в село під Києвом Загальці. В дорозі я дзвонила родичам які знаходяться в миколаївській області й недалеко від яких вже лунали вибухи. Дорога була важка, бо були величезні затори. Я більше не плакала, бо це б нічим не допомогло.

В Загальцях ми постійно чули вибухи через бої які йшли в  сусідньому містечку (Бородянці). І кожен раз бігли в підвал.

Було страшно. В мене були постійні істерики через переживання за рідних і нашу країну.

8 березня всі прийняли рішення їхати в Польщу після того, як на стадіон недалеко від нашого дому скинули бомбу. Ми їхали два дні було дуже важко в машині було багато людей, хотілось відпочити… В Польщі ми були два місяці, постійно переглядаючи новини та не розуміючи як таке може відбуватися в сучасному світі.

В найбільшому шоці я була від новин, які були після деокупації Київщини. Я не могла оговтатись дуже довго, мене це розбило, я не могла повірити в те, що писали.

Кожен з нашої сім’ї думав про те що те саме могло статися з кожним якби ми вчасно не виїхали, було неймовірно страшно…

За цей час змінилось все, думки, цінності, і погляд на речі які раніше були не важливі. Після повернення в Київ я була неймовірно щаслива що повернулася додому. Я зустрілась зі своїм хлопцем і друзями за якими неймовірно сумувала. На жаль зараз я не можу поїхати до своєї бабусі яка проживає в миколаївській області та неподалік від яких окуповані території.

Що означає Мир для мене сьогодні? Це коли твою країну не обстрілюють всіма можливими видами зброї, коли твої рідні в безпеці, а друзі не за тисячу кілометрів, коли ти не боїшся засинати не знаючи що буде завтра, і не прокидаєшся від кожного смс або дзвінка, коли ви з друзями разом ходите в коледж і говорите про те хто і як бачить своє життя в майбутньому. Це для мене мир.