Неділько Діана, 15 років, студентка 1 курсу Київського професійного будівельного ліцею, група 17, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Бобровська Оксана Юхимівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого я прокинулась від телефонного дзвінка бабусі, яка промовила, що почалась війна… Емоції на той момент були жахливими. Спочатку десь п’ять хвилин я сиділа, не розуміючи, що коїться, на очах залишали слід сльози, у мене почалася істерика, я довго не могла прийти до тями, мама намагалася мене заспокоїти, ледве тримаючись, щоб не показати, що вона відчуває і не зробити мені ще гірше.

Дні з початку війни вважаються тривожними, але її початок був найстрашнішим. Кожну хвилину ми чули , як здалеку доносилися вибухи, мені було страшно вийти на вулицю. Як тільки лунали звуки повітряної тривоги, ми з мамою та братом бігли до найближчого укриття. Особливо страшно було вночі.

Під час однієї з тривог ми пішли до бомбосховища, добре, що не знехтували сигналом, адже тоді поблизу від нас впала ракета.

Був страшенний гул, було дуже лячно, навіть павуки, які були у підвалі мене вже так не лякали, як події , що відбувалися навколо. Ракета впала за два кілометри від нас, дякувати Богу її збили, бо нікому невідомо, якими могли бути наслідки, і куди та ракета була направлена.

Кожен день - нове випробовування, не знаєш чого очікувати. Повз нас дуже часто літали реактивні літаки на критично низькій висоті, вони і зараз іноді літають. Частенько пролітали ракети. Одного разу їх пролетіло аж вісім зразу. У той момент я дуже злякалася, в мене почалася паніка, заспокоївшись, почала налаштовувати себе на краще, але на наступний день повз наше село проїхала колона танків. Це стало останньою краплею , і ми вирішили виїхати, щоб більш- менш все стихло та пересидіти в більш безпечних умовах. Зранку зібралися, речей не брали, тільки документи та наших котиків. Ми навіть і уявити собі не могли, як ми будем їхати. До міста - сімдесят кілометрів, і ніхто не знав , чи буде автобус. Дякувати Богу автобус приїхав. О дев’ятій ранку ми були у Черкасах. До прибуття евакуаційного потягу залишалося дев’ять годин. А коли він прибув, я дуже переживала , що ми не помістимося, адже людей було дуже багато. Мені було сумно, страшно, не покидала думка : « Чому я повинна кудись їхати ?» Мама теж хвилювалася. Ми дуже хотіли, щоб всі люди, які стояли на платформі змогли виїхати. Так і вийшло. Всі зайшли в потяг. Ми сіли на хороші місця. І, нарешті, за двадцять годин приїхали у Львів. Виснажені, розгублені, не розуміли, куди нам їхати далі, але точно знали, що свою країну не покинемо. Знайшли потяг, що прямував до Закарпаття і знову вирушили в дорогу.

Їдучи, дорогою дивилась у вікно. Там були засніжені гори, природа була мальовничою та дуже красивою. Я лише тоді змогла на хвильку відволіктись від думки, що зараз війна. Дорога минула швидко та не помітно. По приїзді нас відразу направили у штаб для біженців, де на нас уже чекали моя бабуся, тітка та двоюрідний брат. Допомогли з поселенням. Спочатку мені там було все чуже, але згодом я знайшла друзів. Разом займалися волонтерською роботою. Час сплинув швидко, та за два місяці перебування у Закарпатті, всі повернулися додому. Повернувшись у свою домівку, я відчула тепло рідних стін, тому що дім-є дім. Війна мене змінила.

Я стала більше цінувати життя, рідних, друзів, більше співчувати чужому горю, зрозуміла, наскільки я люблю свою країну , і яка вона у нас чудова та неповторна.

Я впевнена , що ця клята війна, яка забирає життя , розлучає людей і все руйнує , має закінчиться нашою Перемогою, тому що у нас - незламний народ, мужня армія і найкращий президент, а Україна є і буде нескореною і незалежною!