Бадрак Ірина Миколаївна, вчитель, "Піщанобрідський професійний аграрний ліцей" Кіровоградської обласної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Світанок того дня точно у гірких спогадах всіх українців. І, що цікаво, хто би не читав ці рядки – точно зрозуміє, про який саме день я пригадую. 24 лютого 2022 року. Найбільше з того дня пам’ятаю небо – похмуре, мовчазне, співчутливе… І хоча мені це важко уявити, але чомусь здається 22 червня 1941 року небо було таким же… Війна почалась прогнозовано, але все одно неочікувано.

До неї готувались, але попри все були неготові. Її намагалися прийняти такою, як вона є, але далося це не одразу.

Пишу з Кіровоградщини – батьківщини Володимира Винниченка, Юрія Яновського, Євгена Маланюка, Василя Сухомлинського та ін. Звичайно ж рідна земля таких видатних людей навіть й не думала здаватися. Ми зуміли подолати страх та паніку й взялися допомагати армії. Всім колективом «Піщанобрідського аграрного професійного ліцею» Кіровоградської обласної ради  ми теж долучились до волонтерської робити.

Так, протягом уже багатьох місяців на кухні нашого закладу готуються різноманітні страви для наших захисників. Зокрема кекси, терті пироги, пиріжки, котлети в тісті та інші смаколики.

До цього процесу залучені абсолютно всі: і працівники кухні, і учні, і навіть викладачі. Робота не зупиняється за жодних обставин, навіть якщо немає світла. Таким чином нам вдається здійснити навіть два важливих проєкти: допомогти нашим військовим та надати учням-кухарям можливість додаткової практики. Але особисто мені в цьому процесі найбільше подобається спостерігати за сповненими любові очима дітей. Кожен з них дійсно вкладає любов та величезну турботу у власноруч створений виріб.

Іноді буває що на уроки дитині не вдалося прийти (буває й проспав – це ж діти!), але на приготування смаколиків приходять усі.

Випробування війною було чи не найсильнішим для мене як для мами. Коли війна почалась, моєму синочку було два роки. Як пояснити маленькій дитині, що таке війна? Чому треба під час повітряної тривоги ховатися в укриття? Що це за вибухи? Діти хоч і маленькі, але іноді розуміють навіть більше за дорослих. Звичайно спочатку казали, що це гра, ми лише розважаємось. Але спрацювало це так собі, чесно кажучи. Наш неспокій передається всім українським дітям. В якийсь момент серйозний погляд сина дав мені зрозуміти, що пояснювати вже нічого не треба. Варто й визнати, що саме цей погляд не дає мені зламатися й до цього часу.

Коли важко, немає сили чи просто нічого не хочеться – одразу згадую його. Й після цього виростають невидимі крила – ми знову можемо продовжувати нашу священну боротьбу.

Моя робота заступника директора нашого ліцею зобов’язує мене бути прикладом для колективу, натхненником, рушієм ідей. Це дуже непросто, якщо чесно. Люди чекають від нас впевненості в подальших діях, певного плану дій. Невже цьому не буде кінця? А нашої волі точно вистачить? Буває, руки опускаються в буквальному значенні. Й тоді як промінь ясного світла згадується все: й наша калинова неповторна мова, спів солов’я, творіння неперевершених поетів, хрестики на полотні і обов’язково вона – дитяча усмішка. Ми не маємо права здаватися! Як колись не здавалися бійці під Крутами, наші поети-шістдесятники та творці сучасної незалежної України.

Можливість втекти за кордон була у всіх, але вони цього не зробили. Отже, й ми боронитимемо рідну землю до останнього. У нас кипить крав вільних, адже ми козацького роду.

День, коли «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» вже близько. Молимось за кожного захисника та захисницю! Чекаємо вас усміхнених, здорових та щасливих, вдома! На своїй, Богом даній землі! І кухня нашого ліцею точно приготує найбільш святковий із усіх можливо святкових обідів! Ми обіцяємо! І я переконана – небо у день нашої перемоги точно буде сонячним та веселим. Зійде таке ласкаве всеукраїнське сонце, що сміливо поцілує нашу планету благодатним промінням. І всі на цьому світі зрозуміють – «Ми були, є, і будемо ми. Й Вітчизна наша з нами» (Іван Багряний).