Калашлінська Віолетта, 10 клас, Знам'янський ліцей Знам'янської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Штефків Наталія Станіславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово з п’яти букв, але скільки містить в собі страждань та  сліз. Це зруйновані будинки та локації, що мали велику значимість для людей. А найстрашніше – неврахована кількість людських життів - спаплюжених, скалічених і безсердечно знищених. І за що? В чому саме провинились ті маленькі янголята та батьки, які, знемагаючи, на колінах питають: “Чому саме моя дитина, а не я?” 

Скільки ще нам болю та втрат принесе та клята війна і порожні  голови очільників країни – терориста?

24 лютого змінило всіх. Вже за декілька днів до повномасштабного наступу російських військ я читала інформацію про те, що наші так звані  брати перетнуть  кордон далеко не з добрими намірами. “Яка маячня, такого не може бути!” -  подумала я тоді, хоча холодок залоскотав груди, адже йшов десятий рік вторгнення росії та окупації донецько-луганського регіону. Пам’ятаю, 16 лютого ми вперше відзначали День Єднання. В школі нам повідомили, що перший урок у нас присвячений  саме цьому. Це був єдиний загальношкільний урок. Я здогадувалась, про що піде мова,  але сподівалась,  що це лише мої страхи. Лунає гімн нашої держави. Рука на серці, сльози на щоках.. Прийшло розуміння того, що сонце вже не так буде світити, як раніше: ми на порозі великої біди. Класна керівниця розповідала,  що історія не раз доводила лихі наміри росії проти України, але не можна панікувати, що б не трапилось.

Ми всі тихо слухали її, і лячно від майбутнього було не лише мені.  А за тиждень  - найтревожніший ранок, який я ніколи не забуду. І в мою свідомість увірвалось слово «війна»...

З того моменту минуло 968 днів. За цей час Україна  поховала тисячі наших сестер та братів, які гідно відстоювали кордони та захищали нас, які стали жертвами насилля, вибухів, руйнувань, катувань, розстрілів. Чотирнадцять Воїнів-звитяжців ми зустріли на щиті в нашому селі. І, стоячи на колінах, я  кожного разу  проклинала країну-агресора. В мого однокласника загинув батько на фронті. Я була в прапороносній команді на похованні Героя. Добрий, щирий, веселий дядько Сашко… Витримати цей біль було неможливо… І щоразу переживала його заново.

Проклинала кожного російського фашиста. Я хочу діяти, хочу допомагати, хочу, щоб українськість кожного з нас піднеслась вище неба!

Я в місті. Одеса мирно спала, виблискуючи ліхтарями…Друга година ночі. Почалась тривога, але особливо на неї не зважала, адже в нашому селі доволі спокійно. Але через декілька хвилин я зрозуміла, що тут таким нехтувати не можна. Приліт був приблизно за 5 км від будинку моєї бабусі, але було таке відчуття, що влучення було десь поруч. Будинок затремтів, дивно, що не вибило шибки. Коли я їхала додому, мені було дуже лячно залишати бабусю та дідуся. Раптом ми бачимось востаннє? Війна навчила нас, дітей, цінувати кожну хвилину життя, прожиту поруч із рідними. Протягом останнього часу такі думки все частіше і частіше не дають мені спокою.

І ніяк не залишає страх того, що в якийсь день лише одна ракета або інша зброя може позбавити мене всього, що  я так ціную. Цей страх ніяк не порівнюється з павуками, висотою або темрявою. Це щось у рази більше і значно сильніше.

Прийшло розуміння, що все російське має піти геть. Назавжди. І в першу чергу, «великий русский язык». Якого біса вони все своє називають «великим»? Культура у них, бачте, «великая»…В чому їхня велич? Вони ординці, завойовники. Не потребую нічого їхнього! На жаль, всі мої рідні та знайомі більше послуговуються мовним суржиком; літературну мову чую хіба що на уроках. Довгий час я вважала, що краще я буду спілкуватись російською, ніж паплюжити українську суржиком, але  моє переконання  змінилось. Я зрозуміла, що нічого страшного немає в цьому, нічого ганебного, бо це жива мова мого народу. З уроків української мови я зрозуміла, що літературна мова – це складова національної мови. То найвища форма мови, до якої людина прагне упродовж всього життя.

І краще вже говорити суржиком, ніж мовою країни, яка безжально тероризує твою.  968 днів війни – і я стала все більше звільнятись від російськомовних ланцюгів, що так довго тримали мене у заручниках.

Моя думка змінилась не лише стосовно мови, а й всього російського. Не хочу дивитись російські відео. Не хочу слухати їхні пісні, адже у нас наразі дуже потужний свій музичний простір. Я розумію, що позбавлення звичок - то справа часу, але тут зовсім інше. До катів мого народу я ніколи не буду поблажливою!           

У нас в класі та й в усіх класах нашої школи висить гасло «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Інакше це не твоя країна». Це саме те, що робить нас дорослішими, відповідальнішими. Ми разом з вчителями активно допомагаємо військовим: проводимо ярмарки, лотереї, збираємо посилки. Ми плели сітки і виготовляли окопні свічки.

Ми віддаємо шану загиблим і допомагаємо живим нашим Воїнам. І виконуємо свій головний обов’язок: ми навчаємось. Тому що нам підіймати оту червону калину – нашу славну Україну!